м.Київ, вул.Антоновича 4/6, оф.38 044 234 11 00

СПРАВА «ФОНД «БАТЬКІВСЬКА ТУРБОТА» ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 5876/15)

Головна Блог СПРАВА «ФОНД «БАТЬКІВСЬКА ТУРБОТА» ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 5876/15)

СПРАВА «ФОНД «БАТЬКІВСЬКА ТУРБОТА» ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 5876/15)

18. 10. 2018

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ФОНД «БАТЬКІВСЬКА ТУРБОТА» ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 5876/15)

РІШЕННЯ

(Щодо суті)

СТРАСБУРГ

9 жовтня 2018 р.

Це рішення набуде статусу остаточного у порядку, передбаченому пунктом 2 статті 44 Конвенції. Рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України»,

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою у складі:

Пауло Пінто де Альбукерке, Голова,
Ганна Юдківська,
Вінсент А. Де Гаетано,
Юлія Антуанелла Моток,
Карло Ранзоні,
Марко Бошняк,
Пітер Пацолай, судді,
і Маріалена Цирлі, Секретар секції,

Після обговорення за зачиненими дверима 11 вересня 2018 р.,

постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 5876/15) проти України, поданою до Суду 23 січня 2015 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) Всеукраїнським громадським благодійним фондом «Батьківська турбота», благодійним фондом, зареєстрованим в Україні у 1999 році (далі – заявник).

2.  Заявника представляв пан Н. Кульчицький, адвокат, який практикує у Києві. Уряд України (“Уряд”) був представлений його Уповноваженим на той час – п. І. Ліщиною з Міністерства юстиції.

3.  Заявник подав скаргу за статтею 1 Протоколу № 1 про те, що суди скасували його право власності на майно (частина санаторію, розташованого в Києві, далі – Санаторій). Зокрема, він заявив, що з урахуванням попередніх судових рішень з того ж питання застосування національного законодавства не можна вважати передбачуваним. Він також зазначив, що втручання у його право власності було непропорційним та не було необхідним у демократичному суспільстві.

4.  4 червня 2015 року вищезазначена заява була передана Уряду, а інша частина заяви була визнана неприйнятною відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

5.  Спільні письмові зауваження було отримано від Федерації профспілок України (далі – Федерація) та її підприємств, Укрпрофоздоровниці та Укрпрофтуру. Їм було дозволено взяти участь у справі як третім сторонам (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 3 правила 44).

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A.  Передумови

6.  17 квітня 1936 р. Уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі – СРСР) доручив керівництво мережею об’єктів рекреації працівників СРСР Всесоюзній центральній раді професійних спілок (далі – Всесоюзна рада), центральний орган офіційних профспілок СРСР, що контролювалися державою.

7.  Постановою від 17 квітня 1956 року Рада Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі – Українська РСР) зобов’язала Міністерство охорони здоров’я Української РСР прийняти від профспілок та інших міністерств і державних установ різні активи (включаючи санаторії).

8.  Постановою від 23 квітня 1960 р. про передачу до профспілок санаторно-курортних закладів Міністерства охорони здоров’я Української РСР Рада Міністрів зобов’язувала вищезгадане Міністерство безоплатно передати у відання Українській республіканській раді профспілок (установа України, що функціонує за статутом профспілок Радянського Союзу та в межах мережі Всесоюзної ради; далі – Республіканська рада) всі діючі самоокупні санаторії, рекреаційні курорти та центри оздоровлення (включаючи Санаторій).

9.  6 жовтня 1990 р. XV з’їзд профспілок Української РСР прийняв рішення про реорганізацію у Перший Установчий конгрес незалежних профспілок України. Цей з’їзд заснував Федерацію незалежних профспілок України (яка згодом стала Федерацією) і оголосила незалежність від держави та комерційних структур Української РСР та Радянського Союзу. Вона також заявила про свою відмову керуватися статутом профспілок Радянського Союзу. Федерація також стала правонаступником Республіканської ради.

10.  18 листопада 1990 р. Рада Генеральної конференції профспілок Радянського Союзу ухвалила угоду між Генеральною конференцією профспілок Радянського Союзу та Федерацією від 18 листопада 1990 р., згідно з якою різноманітні активи (включаючи Санаторій) були закріплені за Федерацією.

11.  29 листопада 1990 р. Верховною Радою Української РСР було прийнято рішення про захист прав суверенної власності Української РСР, яким було накладено мораторій щодо прийняття органами влади рішень про зміну форм власності та власників державного майна до прийняття закон про роздержавлення майна.

12.  24 серпня 1991 року Україна проголосила свою незалежність.

13.  10 вересня 1991 року було прийнято Закон “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України”. Майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об’єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, були визнані державною власністю України. Всі контракти, укладені з порушення мораторію 1990 року, були визнані недійсними.

14.  22 листопада 1991 року Федерація прийняла рішення створити акціонерне товариство Укрпрофоздоровниця (нині приватне акціонерне товариство). Відповідно до цього рішення, Федерація передала Укрпрофоздоровниці різні активи (включаючи Cанаторій). 4 грудня 1991 року Федерація та Фонд соціального страхування України (далі – ФССУ) затвердили умови вступу та статут Укрпрофоздоровниці.

15.  23 грудня 1991 року місцеві органи влади зареєстрували Укрпрофоздоровницю.

16.  Рішенням від 4 березня 1992 року про виконання Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” Верховна Рада України скасувала постанову від 29 листопада 1990 року та доручила Кабінету Міністрів України до 15 березня 1992 року скласти список підприємств, які уклали договори про передачу права державної власності з порушенням мораторію 1990 року.

17.  Постановою від 10 квітня 1992 року «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України», Парламент ухвалив, що до складання переліку правонаступників всесоюзних громадських організацій Радянського Союзу активи та фінансові ресурси підприємств, установ і підрозділів, що знаходяться на території України і які перебували у мережі всесоюзних організацій, мають бути тимчасово передані до Фонду державного майна України (далі – Фонд держмайна), орган, що здійснює управління державною власністю.

18.  Постановою від 4 лютого 1994 року стосовно майна всесоюзних громадських організацій Радянського Союзу Парламент далі ухвалив, що до тих пір, поки власники зазначених активів не будуть визначені законодавством, ці активи слід розглядати як державну власність. Такого законодавства до сьогодні не було прийнято (див. пункт 40 нижче).

19.  У невизначену дату Фонд держмайна подав позов проти Федерації, ФССУ та Укрпрофоздоровниці, стверджуючи, що активи, передані Федерацією в Укрпрофоздоровницю, не належали йому, але належали до мережі Всесоюзної Ради, і тому Фонд держмайна має здійснювати керівництво активами.

20.  Рішенням від 20 січня 1997 року (справа № 137/7) Вищий арбітражний суд України (далі – ВАСУ, у 2001 році перейменований у Вищий господарський суд України, далі – ВГСУ) відмовив у задоволенні позову. Посилаючись на постанови від 10 квітня 1992 року та 4 лютого 1994 року, суд зазначив, що Фонд держмайна не визначив перелік активів, на які поширюються ці правові акти. Активи, на базі яких було створено Укрпрофоздоровницю, були передані Республіканській раді, яка стала правонаступником Федерації, як це вбачалося з установчих документів останньої. Оскільки активи не були передані до Всесоюзної ради, на них не поширювалися ці постанови. Крім того, з моменту переходу їх до профспілок активи не вилучалися державою у встановленому порядку. Право профспілок на ці активи не було оскаржено, і тому було законним. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 92 Конституції України правовий режим, що застосовується до майна, повинен визначатися лише законами України. Оскільки спеціальний закон, що регулює правовий режим майна, яке належить громадським організаціям колишнього Радянського Союзу, не був прийнятий під час розгляду справи, не існувало жодних правових обмежень на створення Укрпрофоздоровниці на основі активів санаторіїв. Таким чином, Укопрофоздоровницю було створено на законних підставах, не було підстав для скасування її установчих документів, а також заява Фонду держмайна про те, що вона управляє активами Укрпрофоздоровниці, суперечить законодавству та обставинам справи.

21.  17 червня 1997 року апеляційна палата ВАСУ підтримала вищезгадане рішення. Вона вважала, що активи, на основі яких заснована Укрпрофоздоровницю, були передані Республіканській раді відповідно до постанови від 23 квітня 1960 року. Вони не входили до мережі Всесоюзної ради, і тому не були охоплені постановою від 10 квітня 1992 року.

22.  27 червня 2000 року, на прохання Укрпрофоздоровниці місцева влада зареєструвала право власності Укопрофоздоровниці на передані їй активи відповідно до її установчих документів.

23.  Рішенням від 22 листопада 2007 року, яке є доступним для громадськості, Верховний Суд України відмовився задовольнити подане Генеральним прокурором прохання про перегляд рішення від 17 червня 1997 року. Верховний Суд не надав детального обґрунтування такого рішення.

B.  Скасування права власності заявника на майно

24.  У 2000 році заявник заснував Центр соціальної реабілітації “Ковчег” (далі – Центр). Згідно зі статутом останнього, його діяльність включає “соціальний захист, соціально-педагогічну та психологічну реабілітацію дітей у віці від шести до вісімнадцяти років, які перебувають у складних життєвих обставинах [і] допомога з наданням комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, юридичної та інших видів індивідуальної та сімейної допомоги”.

25.  30 серпня 2002 року заявник та Центр придбали в Укрпрофоздоровниці певні приміщення Санаторію (гуртожитки, їдальню, бібліотеку, медичний блок, лабораторію та деякі інші приміщення). Їхня ціна за договором становила 1 915 200 грн. Згідно з договором, приміщення належали Укрпрофоздоровниці на основі свідоцтва про власність від 27 червня 2000 року.

26.  Заявник згодом зареєстрував своє право власності на вищевказані приміщення у місцевих органах влади, а Центр використовував приміщення для своєї діяльності та знаходиться там. Зокрема, приміщення використовувались як житло для дітей з “неблагоплучних” сімей та сімей внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО).

27.  У серпні 2011 року прокурор, який діяв від імені держави, подав позов до Господарського суду м. Києва проти Укрпрофоздоровниці, заявника та Центру, намагаючись скасувати договір 2002 року. Зокрема, він стверджував, що продані приміщення були державною власністю та ніколи не були передані від держави у власність Укрпрофоздоровниці. Таким чином, договір 2002 року порушив інтереси держави. Прокурор також заявив, що він дізнався про договір 2002 року тільки у липні 2011 року.

28.  19 вересня 2011 року суд задовольнив позов. Суд встановив, що у 1960 році держава передала санаторно-оздоровчі об’єкти, включаючи спірне майно, профспілкам для вільного користування, але не у їхню власність. Тому, коли було створено Укрпрофоздоровницю, спірні приміщення належали державі. Таким чином, договір 2002 року був недійсним. Суд відхилив посилання Укрпрофоздоровниці на рішення від 20 січня 1997 року, обґрунтовуючи це тим, що сторони у справі 1997 року та у цій справі не є однаковими, і рішення 1997 року містило оціночні судження, а не факти стосовно власника оскаржуваного майна. Крім того, це рішення не відповідає позиції Верховного суду у рішеннях від 25 вересня 2007 р. та 16 вересня 2008 року, в яких він визнав, що майно, передане для безоплатного користування відповідно до постанови від 23 квітня 1960 року, було державним майном (сторони не надали копії цих рішень). Насамкінець суд відхилив аргумент прокурора, що постанови від 10 квітня 1992 року та 4 лютого 1994 року були порушені, вважаючи, що вони не застосовуються у даній справі, оскільки постанови стосуються майна, що належить громадським організаціям колишнього Радянського Союзу (включаючи профспілки), тоді як спірне майно не було передано від держави (тобто профспілки ніколи не отримували права на майно).

29.  Заявник подав апеляцію, заявивши, що Укрпрофоздоровниця має свідоцтво на право власності на спірне майно. Навіть якщо припустити, що Укрпрофоздоровниця не мала права продавати цю власність, заявник був добросовісним набувачем. Крім того, він витратив близько 5 млн. грн. на реконструкцію придбаних приміщень.

30.  1 квітня 2014 року Київський апеляційний господарський суд скасував рішення від 19 вересня 2011 року на користь заявника, зазначивши, що немає юридичних підстав для висновку, що спірне приміщення належало державі. Зокрема, постанови від 10 квітня 1992 року та 4 лютого 1994 року не стосуються профспілок Федерації, оскільки вони на той час вже покинули Всесоюзну раду у 1990 році. Більше того, ці правові акти порушували положення статті 92 Конституції України, відповідно до якої правовий режим власності може регулюватися лише законами України. Таким чином, Укрпрофоздоровниця стала власником переданої їй власності. Суд також посилався на рішення від 20 січня 1997 року та рішення, прийняті у справі № 48/202-20/191 (див. стислий виклад зазначених рішень, що наведено у пункті 42 нижче), вважаючи, що факти, встановлені рішенням господарського суду, не повинні доводитись знову при вирішенні інших спорів з тими самими сторонами. Заявник був добросовісним набувачем, оскільки він не міг знати про існування будь-яких перешкод для укладення договору 2002 року, і такі перешкоди не існували, коли такий договір було укладено.

31.  24 липня 2014 року, після подання прокурором касаційної скарги, ВГСУ скасував рішення від 1 квітня 2014 року та відновив рішення від 19 вересня 2011 року. Суд постановив, що після системного аналізу різних правових актів, включаючи Закон від 10 вересня 1991 року та постанови від 10 квітня 1992 року і 4 лютого 1994 року, не було підстав зробити висновок про те, що відповідно до постанови від 23 квітня 1960 року держава передала право власності на спірне майно профспілкам. Остання постанова не містила жодних ознак того, що спірне майно буде передано у власність Республіканської ради, а також ніякого наміру з боку його власника (Української РСР) передавати майно Республіканській раді. У постанові від 29 листопада 1990 року було встановлено мораторій на будь-яку зміну статусу права власності державного майна і складу його власників до набрання чинності закону про роздержавлення майна. Відповідно, оскаржуване майно, яке було передано Республіканській раді та використовувалося ним, було державною власністю. ВГСУ також визнав, що його позиція була підтверджена його власними рішеннями та рішеннями Верховного Суду, оголошеними у 2007-2014 роках (сторони не надали цих копії рішень).

32.  У жовтні 2014 року заявник звернувся до Верховного Суду з проханням переглянути рішення від 24 липня 2014 року. 4 лютого 2015 року Верховний Суд відхилив його прохання. Він, зокрема, посилався на постанову від 23 квітня 1960 року, на постанову від 29 листопада 1990 року та на Закон від 10 вересня 1991 року і встановив, що з них не випливає, що передача майна в Республіканській раді спричинила зміну права власності держави на нього. Профспілки функціонували на підставі статуту профспілок Радянського Союзу та були громадськими організаціями Союзу. Тому Санаторій був власністю громадської організації колишнього Радянського Союзу, розташованого на території України, а коли було створено Укрпрофоздоровницю, Санаторій належав державі і міг бути відчужений лише за згодою держави. Верховний Суд також послався на постанови від 10 квітня 1992 року та 4 лютого 1994 року на підтвердження своїх висновків. Зокрема, він встановив, що питання стосовно власників майна всесоюзних громадських організацій ще не було врегульовано національним законодавством, і власність таких організацій на даний час розглядалася як державна власність. Відповідно, у Федерації не було правових підстав для розпорядження майном всесоюзних громадських організацій.

33.  2 квітня 2018 року відповідні зміни внесені до реєстру прав власності на нерухоме майно. Держава в особі Фонду держмайна, була вказана як новий власник оскаржуваного майна.

34.  Незважаючи на рішення від 19 вересня 2011 року, заявник все ще може використовувати спірне майно, а діти з “неблагополучних” сімей та сімей ВПО продовжують жити на цій території. Заявник також повідомив Суд, що 1 лютого 2018 року на його прохання господарський суд м. Києва постановив відкласти виконання рішення до 31 травня 2018 року. Як випливає з рішення від 1 лютого 2018 року, представники держави не заперечували проти такого відстрочення.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A.  Цивільний кодекс України 2003 року

35.  Стаття 216 Кодексу передбачає, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

36.  Стаття 321 Кодексу передбачає, зокрема, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

37.  Стаття 1166 Кодексу передбачає, зокрема, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

B.  Проекти законодавчих актів

38.  Заявник стверджував, що 30 березня 2016 року в Парламенті був зареєстрований законопроект про правовий режим, що регулює майно всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу. Він передбачав підтвердження права власності держави на майно, яке було передано для використання всесоюзними громадськими об’єднаннями (організаціями) за рішеннями державних органів колишнього Радянського Союзу та Української РСР і знаходилось на території України станом на 24 серпня 1991 року. Законопроект також доручав Кабінету Міністрів забезпечити, щоб протягом шести місяців після набрання чинності цього Закону був складений опис майна громадських організацій (спілок) колишнього Радянського Союзу.

39.  У пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що з урахуванням умов юридичної невизначеності, починаючи з 1992 року, майно всесоюзних громадських організацій було розпродано громадськими організаціями України, які самовільно проголосили себе спадкоємцями активів Радянського Союзу, і було незаконно відчужено іншими способами. Це було зроблено, незважаючи на те, що Міністерство юстиції України неодноразово інформувало нотаріусів про те, що заборонено посвідчувати договори купівлі-продажу такого майна. ВГСУ та Верховний Суд України у своїх рішеннях щодо вимог прокурорів неодноразово заявляли, що такі договори не мали юридичних наслідків, оскільки єдиним законним власником активів всесоюзних громадських організацій був Фонд держмайна.

40.  Як вбачається, законопроект не було прийнято.

C.  Судова практика Вищого господарського суду України

41.  Заявник подав копії судових рішень, прийнятих у справах №№ 48/202-20/191 і 51/227.

42.  Рішенням від 9 вересня 2008 року, підтриманим Київським апеляційним господарським судом (справа № 48/202-20/191) від 20 листопада 2008 року, Господарський суд м. Києва відхилив позов прокурора про скасування установчих документів Укрпрофоздоровниці, в якому прокурор стверджував, що активи, передані Федерацією до Укрпрофоздоровниці, належали державі, а не профспілкам. Суд постановив, що заявник не зміг довести, що активи, передані Укрпрофоздоровниці, були “відкликані” державою. Твердження про незаконність передачі майна у власність Укрпрофоздоровниці були необґрунтовані, оскільки не було доведено, що набуття права власності Укрпрофоздоровницею було незаконним. Суди також відхилили посилання прокурора на постанову від 10 квітня 1992 року, оскільки активи, передані Укрпрофоздоровниці, належали Республіканській раді, а не Всесоюзній раді. Суди зазначили, що це підтверджено ще постановою від 23 квітня 1960 року. Крім того, до розгляду справи ні Федерація, ні Укрпрофоздоровниця не були включені до переліку підприємств, зазначених у постанові від 29 листопада 1990 року. У будь-якому випадку ця постанова стосується зміни права власності на державне майно, ініційована державними органами, однак передача активів Укрпрофоздоровниці не була ініційована державними органами. У підсумку, позивач не довів, що активи, передані від Федерації до Укрпрофоздоровниці, були державною власністю; і не було жодного доказу того, що вони залишилися в управлінні держави.

19 березня 2009 року ВГСУ підтримав вищезазначені рішення та заявив, що суди дійшли правильних висновків, відхиливши скаргу прокурора. У той же час ВГСУ у своїй аргументації посилався на постанову від 29 листопада 1990 року та Закон від 10 вересня 1991 року і встановив, що активи, передані Укрпрофоздоровниці, були державною власністю. Крім того, Суд постановив, що їх передача Укрпрофоздоровниці не призвела до зміни права державної власності, і, отже, інтереси держави не були порушені; передача цих активів Укрпрофоздоровниці була можлива лише за згодою Фонду держмайна.

43.  22 липня 2013 року (справа № 51/227) ВГСУ відхилив позов, поданий Генеральною прокуратурою в інтересах держави проти Укрпрофоздоровниці та трьох інших приватних суб’єктів господарювання, про скасування договору, укладеного в 2004 році, згідно з яким Укрпрофоздоровниця продала частину Санаторію одному з цих суб’єктів господарювання (після того цей суб’єкт господарювання продав дане майно ще двом іншим суб’єктам господарювання). ВГСУ, зокрема, посилався на рішення від 20 січня 1997 року, в якому зазначалося, що факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не повинні бути підтверджені ще раз при розгляді іншої справи за участі тих самих сторін. Він також постановив, що постанови від 10 квітня 1992 року та 4 лютого 1994 року не застосовувались до профспілкових організацій Федерації, оскільки вони вийшли зі складу Всесоюзної ради ще у жовтні 1990 року та відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України, акти цивільного законодавства не можуть регулювати правовідносини, що виникли до їх прийняття.

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1

44.  Заявник скаржився на порушення його майнових прав, передбачених статтею 1 Протоколу № 1, який містить наступне:

1.  Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

2.  Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”

A.  Прийнятність

45.  Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту, оскільки не звернувся до національних судів за компенсацією вартості приміщень, куплених за договором 2002 року, або грошових витрат на відновлення приміщень. Коментуючи зауваження третіх сторін (див. пункт 52 нижче), Уряд також стверджував, що покупці можуть звернутися до судів з вимогою стягнення компенсації з осіб, які продали їм майно, яке пізніше було визнано державним. Таким чином, Укрпрофоздоровниця мала компенсувати заявнику втрачену власність. Посилаючись на статтю 1166 Цивільного кодексу (див. пункт 37 вище), Уряд дійшов висновку, що заявник повинен був подати позов проти Укрпрофоздоровниці про відшкодування збитків в межах провадження, порушеного прокурором, або подати окремий позов щодо відшкодування збитків після оголошення рішення не на користь Укрпрофоздоровниці. Посилаючись на зауваження третіх сторін, Уряд також стверджував, що звернення з такими позовами призвело б до компенсації покупцям вартості майна, право власності на яке було скасоване.

46.  Заявник стверджував, що Уряд не вказав ніяких положень національного законодавства, які дадуть йому право вимагати відшкодування вартості оскаржуваного майна. Зокрема, він вважає, що оскільки національні суди не встановили чиї дії призвели до висновку про недійсність договору, було неможливо визначити, хто повинен виплатити компенсацію відповідно до статті 216 Цивільного кодексу (див. пункт 35 вище). Він також стверджував, оскільки суди визнали, що спірні приміщення належали державі, Укрпрофодоровниця не була зобов’язана повернути заявникові будь-які кошти, отримані ним за договором 2002 року. Насамкінець він заявив, що поточна вартість приміщень є непорівняною з їх вартістю за договором 2002 року.

47.  Суд нагадує, що засоби правового захисту, які не можуть призвести до відновлення права власності, не повинні бути вичерпаними для застосування пункту 1 статті 35 Конвенції. Зокрема, Суд встановив, що будь-яка шкода, яку заявник може відшкодувати за допомогою такого засобу правового захисту, може бути врахована лише для цілей оцінки пропорційності втручання та розрахунку матеріальної шкоди за порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (див. “Гладишева проти Росії”, № 7097/10, §§ 60-62, 6 грудня 2011 р. та Андоносукі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія, № 16225/08, §§ 22-23, 17 вересня 2015 р.). Отже, заперечення Уряду слід відхилити.

48.  Суд зазначає, що скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що заява не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B.  По суті

1.  Позиція сторін

49.  Заявник стверджував, що він був незаконно позбавлений своєї власності. Національні суди спиралися на постанови від 10 квітня 1992 року та 4 лютого 1994 року (див. пункти 17 і 18), хоча згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу (див. пункт 36 вище) особа може бути позбавлена ​​майна лише з підстав, передбачених законом, а саме законами України. Заявник також зазначив, що у рішенні Верховного суду від 4 лютого 2015 року було встановлено, що питання власників майна всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу не було врегульовано національним законодавством. На думку заявника, Верховний Суд тим самим визнав відсутність законних підстав для позбавлення його власності. Заявник також зазначив, що той факт, що він був позбавлений власності більше ніж через двадцять років після ухвалення зазначених правових актів, є порушенням принципу правової визначеності. У будь-якому випадку ці акти поширювалися на майно всесоюзних громадських організацій Радянського Союзу до визначення їхніх наступників, а не Федерації, яка в жовтні 1990 року перестала діяти за статутом профспілок Радянського Союзу і оголосила себе правонаступником профспілок Української РСР. Крім того, вищезгадані правові акти давали державі тимчасові права на майно всесоюзних громадських організацій Радянського Союзу, доки їх правонаступники не були визначені та не передбачали передачу права власності на відповідне майно державі. Навіть якщо припустити, що втручання у права заявника ґрунтується на формальних підставах, передбачених у національному законодавстві, цей закон не відповідав вимогам “якості закону”, так як у справах №№ 137/7, 48/202-20/191 та 51/227, національні суди дійшли висновку, що передача майна від Федерації до Укрпрофоздоровниці була законною. Однак це не завадило ВГСУ дійти до протилежного висновку у справі заявника. Крім того, заявник вважає, що не було інтересу суспільства позбавити його майна: оскільки Федерація була правонаступницею профспілок УРСР, передача управління спірним майном державі, не кажучи вже про її власність, за постановами 10 квітня 1992 року та 4 лютого 1994 року не мала жодної легітимної мети. Заявник стверджував, що, навіть якщо припустити, що згадані вище правові акти мають бути застосовані у його справі, їхнє застосування через двадцять років стало для нього непропорційним тягарем. Крім цього, заявник не отримав ніякої компенсації.

50.  Уряд погодився з тим, що було втручання у права власності заявника. Однак він вважає, що втручання було законним, оскільки згідно з постановами від 23 травня 1960 р. майно санаторіїв (включаючи оскаржуване майно) було передано Республіканській раді для безоплатного користування. Тому майно, передане Укрпрофоздоровниці, належало державі і могло бути відчуженим лише з її згоди. Крім того, втручання було в суспільних інтересах – відновлення порушених прав власності держави. Щодо пропорційності втручання, Уряд знову підтвердив свої аргументи про невичерпання всіх національних засобів правового захисту.

2.  Зауваження третіх сторін

51.  Треті сторони підтримали позицію заявника і вважають, що питання, яке стосується законності втручання у права заявника, є подібним до питання, порушеного у справах “Щокін проти України” (№ 23759/03 та № 37943/06 від 14 жовтня 2010 року ) та “Серков проти України” (№ 39766/05 від 7 липня 2011 р.). Дійсно, у даній справі ситуація була ще гіршою, оскільки у справі № 137/7 національний суд прийняв ще 1997 року остаточне рішення, яке визнало право Федерації на спірне майно та законність його передачі в статутний фонд Укрпрофоздоровниці. У своєму рішенні від 24 липня 2014 року ВГСУ не вказав жодних підстав щодо того, чому рішення від 1 квітня 2014 року було незаконним, а рішення від 20 січня 1997 року не застосовувалося. Крім того, втручання не було в інтересах суспільства і не було необхідним у демократичному суспільстві.

52.  Треті сторони також стверджували, що національні суди скасували низку договорів купівлі-продажу, укладених Федерацією чи її суб’єктами господарювання, тим самим визнаючи права держави на продане майно. Як наслідок, Федерація та її суб’єкти господарювання мали повернути покупцям ті суми, які вони заплатили за визнаними недійсними договорами. Зокрема, вони посилались на чотири рішення (без надання їх копій), за якими національні суди дозволили стягнути збитки, понесені покупцями суб’єктів господарювання Федерації, після визнання судом недійсними відповідних договорів. Суди присуджували покупцям компенсацію у розмірі ціни майна за договорами купівлі-продажу.

53.  Насамкінець треті сторони стверджували, що проблема, порушена у цій справі, була системною. Незважаючи на рішення від 20 січня 1997 року, між 2011 та 2015 роками прокурори, які діяли в інтересах Фонду держмайна, подали 237 позовів до національних судів для визнання права держави на майно, що належить Федерації та її суб’єктам господарювання. У цей період було прийнято сімдесят два рішення на користь держави. Крім того, у 2015 році прокурори взяли участь у розгляді 4539 справ, що стосуються захисту державної та комунальної власності, та 7 592 справ, що стосуються захисту інтересів держави у земельних питаннях. Треті сторони також послалися на кілька справ, які суб’єкти господарювання Федерації подали до Суду. У підсумку, вони вважають, що передача майна назад державі без достатніх законодавчих підстав і після значного періоду часу є системною проблемою. Таким чином, вони просили Суд повідомити Уряд про необхідність вжиття невідкладних заходів з цього приводу.

3.  Оцінка Суду

54.  Суд повторює, що стаття 1 Протоколу № 1 містить три чітких правила: перше правило, викладене в першому реченні першого пункту, є загальним і закріплює принцип мирного володіння майном; друге правило, що міститься у другому реченні першого пункту, охоплює позбавлення власності, що підпадає під певні умови; третє правило, зазначене у другому пункті, визнає, що держави мають право, окрім іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів. Ці правила, однак, не є непов’язаними: друге та третє правила стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, і тому вони повинні тлумачитися з урахуванням принципу, встановленого першим правилом (див., наприклад Скордіно проти Італії (№ 1) [ВП], № 36813/97, § 78, ЄСПЛ 2006 V).

55.  У даній справі Суд для початку зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що між сторонами немає спору стосовного того, чи оскаржувані приміщення Санаторію є “майном” заявника у розумінні статті 1 Протоколу № 1. Дійсно, Уряд не заперечував, що заявник був добросовісним набувачем, який придбав приміщення більше п’яти з половиною років після остаточного рішення ВАСУ від 20 січня 1997 року (яке підтвердило правомірність права власності на майно Укрпрофоздоровниці, до якого також належали ці приміщення). Державні органи ставились до Укрпрофоздоровниці як до власника цього майна, оскільки реєстрували право власності Укрпрофоздоровниці на ці приміщення, протягом багатьох років. Більше того, сторони не оскаржили це питання, і Суд вбачає, що не можна дійти іншого висновку окрім такого, що ретроспективне скасування права заявника на приміщення становило “позбавлення власності” у розумінні цих положень Протоколу (див., наприклад, Кривенький проти України, № 43768/07, § 41, 16 лютого 2017 р.). Отже, необхідно з’ясувати, чи було це позбавлення законним, здійснювалося в інтересах суспільства та чи спрямовувалось воно на досягнення легітимної мети за допомогою засобів, що були достатньо пропорційними меті, яка мала бути досягнутою (там само, п. 42).

56.  У зв’язку з цим, Суд спершу нагадує, що важливою умовою того, щоб втручання вважалося таким, що здійснено згідно зі статтею 1 Протоколу № 1, полягає в тому, що втручання має бути законним. Коли мова йде про “законність”, стаття 1 Протоколу № 1 вимагає, по-перше, щоб заходи мали підґрунтя у національному законодавстві. Це також стосується якості відповідного законодавства, з вимогою, щоб законодавство було доступним зацікавленим особам, чітким і передбачуваним у його застосуванні (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Щокіна, п. 51). Хоча в першу чергу це завдання національних органів влади тлумачити та застосовувати національне законодавство, Суд зобов’язаний перевірити, чи спосіб тлумачення та застосування національного законодавства призводить до наслідків, що відповідають принципам Конвенції, у світлі практики Суду (там само, п. 52).

57.  У зв’язку з цим Суд відмічає помітну суперечність національної судової практики щодо статусу майна Укрпрофоздоровниці, зокрема, суттєвих відмінностей між висновками, до яких дійшли суди у цій справі (див. пункти 28, 31 та 32 вище) та тих, що містяться в інших судових рішеннях (див. пункти 20, 21, 23, 42 та 43 вище). Роль Суду полягає не в тому, щоб вирішувати, які з суперечливих рішень були правильними, або встановити точний статус майна, переданого Укрпрофоздоровниці. Однак Суд зазначає, що з цих рішень не витікає, що існував єдиний універсальний підхід на національному рівні стосовно статусу майна, що належить колишнім державним профспілкам, розташованим на території Української РСР. Крім того, Уряд не продемонстрував, що, незважаючи на неоднорідність судової практики у цій справі, така практика згодом стала однаковою. Видається, що така ситуація була викликана відсутністю в Україні закону стосовно правового статусу майна всесоюзних громадських організацій Радянського Союзу, розташованих на території України, й інвентаризації майна таких організацій. Відсутність такого законодавства, у свою чергу, спричинило різницю у розумінні національними судами того, яка власність належить таким організаціям, і чи включає таке майно також власність профспілкових організацій. В цілому, з огляду на відсутність необхідної чіткості в національному законодавстві з цього питання, що призводить до різних інтерпретацій судами, Суд має серйозні сумніви щодо того, чи відповідає оскаржуване втручання вимозі законності відповідно до Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Щокіна, п. 56, згадане вище рішення у справі Серкова, п. 42, і “Чумак проти України”, № 44529/09, п. 48, від 6 березня 2018 року).

58.  Тим не менш, у цій справі Суд не вважає за необхідне вирішувати, чи можуть виключно ці міркування служити підставою для встановлення порушення. Враховуючи також, що виникає помітна проблема щодо пропорційності втручання у право власності заявника, Суд продовжуватиме вивчати справу і дослідить це питання (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Чумака, п. 48). Що стосується питання про “інтерес суспільства” у втручанні, Суд вважає, що він тісно пов’язаний з пропорційністю втручання; Суд розгляне це в контексті пропорційності (див. також «Волчкова та Миронов проти Росії», № 45668/05 та 2292/06, п. 114, від 28 березня 2017 року).

59.  У зв’язку з цим Суд зауважує, що заявник придбав майно Укрпрофоздоровниці у серпні 2002 року – понад п’ять з половиною років після прийняття остаточного рішення ВАСУ від 20 січня 1997 року, згідно з яким було підтверджено, що майно, на базі якого було створено Укрпрофоздоровницю, законно передано Укрпрофоздоровниці. Іншими словами, як зазначено вище (див. пункт 55 вище), немає об’єктивних підстав вважати, що заявник купив майно недобросовісно. Дійсно, спроба повернути власність Укрпрофоздоровниці державі в 1997 році, включаючи спірне майно, виявилася невдалою. Як вбачається, не було ніяких судових рішень проти Укрпрофоздоровниці та її майна, протягом наступних десяти років, тобто до 2007 року (див. пункт 28 вище), коли держава вирішила відновити спроби щодо повернення цієї власності. Навіть якщо припустити, що майно передане Укрпрофоздоровниці, було дійсно державним майном і що держава намагалася знову відновити своє право власності на нього після того, як заявник купив його частину, Суд не розуміє, чому держава чекала так довго, щоб зробити це, тобто від того часу, коли заявник купив майно у 2002 році, до подачі позову прокурором у 2011 році. У зв’язку з цим Суд вважає несуттєвим те, що прокурор нібито не знав про договір 2002 року до 2011 року (див. пункт 27 вище). Дійсно, після того як заявник уклав договір у 2002 році, державні органи зареєстрували право власності заявника на придбану нерухомість, і ця інформація була доступна у відповідному реєстрі. Іншими словами, держава знала або повинна була знати про договір 2002 року та про реєстрацію права заявника на спірне майно задовго до 2011 року. Проте держава не реагувала наступні дев’ять років.

60.  Суд також відмічає той факт, що у 2007 році ВСУ відмовив Генеральній прокуратурі у перегляді рішення від 17 червня 1997 року, підтримавши рішення від 20 січня 1997 року (див. пункт 23 вище).

61.  Суд також зазначає, що сторони не заперечували, що дійсність прав заявника була належним чином перевірена та затверджена органами державної реєстрації. У зв’язку з цим Суд повторює, що помилки чи прогалини, допущені державними органами, повинні слугувати на користь потерпілих, особливо там, де мова не йде про жоден інший конфлікт приватних інтересів. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої державними органами, повинна нести держава, а помилки не повинні бути виправлені за рахунок приватної особи (див. «Томіна та інші проти Росії № 20578/08 та 19 інших», п. 39, від 1 грудня 2016 р.).

62.  У зв’язку з цим Суд зауважує, що, обґрунтовуючи “інтерес суспільства” у втручанні у право власності заявника, Уряд зробив лише загальне зауваження щодо відновлення прав держави на спірне майно (див. пункт 50 вище), не вказуючи, що держава потребувала це майно для конкретної ​​та обґрунтованої причини. Уряд не пояснив, яким чином державні інтереси на майно відповідають “інтересам суспільства” (див. також щодо цього питання, рішення у справі Максименко та Герасименко, згадане вище, п. 57). Прокурор також не висунув жодних конкретних аргументів стосовно цього у його позові про визнання недійсним договору 2002 року (див. пункт 27 вище). Дійсно, після того, як держава отримала у 2011 році рішення на її користь, яке було підтримане у 2014 році, держава не реєструвала своє право власності на спірне приміщення, а зробила це лише в квітні 2018 року (див. пункт 33 вище). Зважаючи на вищенаведені фактори, Суд не переконаний, що позбавлення заявника права на спірне майно було єдиним можливим варіантом для держави відновити свої права на це майно.

63.  За таких обставин Суд вважає, що вимагати від заявника стягнути відшкодування з Укрпрофоздоровниці – у межах судового процесу проти заявника або в окремому провадженні – покладає на нього надмірний тягар. Проте Суд повторює, що будь-яка компенсація, яку заявник може отримати від Укрпрофоздоровниці, буде мати значення для оцінки завданої йому шкоди, у тому числі для застосування статті 41 Конвенції (див. пункт 47 вище).

64.  У зв’язку з вищевикладеним, Суд доходить висновку, що втручання у право власності заявника не тільки викликає серйозні сумніви щодо його законності, як зазначено у пункті 57 вище, а й становить надмірний тягар для заявника, зважаючи на те, що його було позбавлено права на майно за вищезгаданих обставин. Відповідно, було порушено статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

II.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

65.  Стаття 41 Конвенції містить:

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A.  Заявник

66.  Заявник вимагав 181 653 029 гривень матеріальної шкоди. Він подав звіт від компанії I., згідно з яким зазначена сума є ринковою вартістю майна, якого його було позбавлено судовими рішеннями. Заявник стверджував, що зазначена сума є лише сумою оспорюваного майна, тоді як фактичні збитки були набагато вищими, оскільки в майбутньому заявнику доведеться понести додаткові витрати, пов’язані з пошуком нових приміщень, сплатою податків, пов’язаних з придбання таких приміщень та витрати на переїзд.

67.  Заявник клопотав щодо виплати 100 000 євро моральної шкоди, заявляючи, що оспорювані приміщення не є комерційною власністю, а є житлом для дітей з “неблагополучних” сімей та сімей ВПО. Їхнє виселення призведе до значних незручностей і ускладнить процес реабілітації.

68.  Крім того, заявник подав наступну вимогу щодо витрат, понесених під час проваджень в національних судах: 101 548 грн. за судові збори та 22 640,64 грн. за судову експертизу, призначену апеляційним судом. Заявник також вимагав відшкодування вартості звіту I. (30 000 грн.). Крім того, він вимагав відшкодування 7 850 євро на судові витрати, понесені під час представництва в Суді, заявивши, що його представник та його помічник провели п’ятдесят шість годин і сорок п’ять хвилин у справі, їхні погодинні ставки становили 150 і 40 євро, відповідно.

69.  Насамкінець, коментуючи зауваження третіх сторін (див. пункт 53 вище), заявник погодився з ними, що в Україні існує системна проблема і у зв’язку з цим послався на законопроект 2016 року (див. пункт 38 вище). Таким чином, він також попросив Суд відповідно до статті 46 Конвенції визначити “невідкладні заходи”, які Україна повинна вжити.

B.  Уряд

70.  У своїх перших зауваженнях щодо вимоги справедливої сатисфакції заявника Уряд зазначив, що в частині заявленої матеріальної шкоди він просив Фонд держмайна надати оцінку звіту І. Останній прийшов до висновку, що звіт був низькоякісним та непрофесійним, не дотримувався відповідних правил і не міг бути використаний. Без будь-якої альтернативної оцінки Уряд вважає, що вимога заявника про матеріальну шкоду була необґрунтованою та запропонував Суду відхилити її. Що стосується імовірної моральної шкоди, то Уряд стверджував, що заявник пов’язав її зі шкодою, завданою дітям, які проживають у спірних приміщеннях і не були сторонами цієї справи. Крім того, заявник не вказав, що заявлена ​​сума, якщо вона буде виплачена, буде передана цим дітям. Уряд також попросив Суд відхилити цю вимогу. Стосовно судових витрат, понесених заявником у провадженнях в національних судах, Уряд стверджував, що заявник не надав жодної інформації про кількість часу, витрачену його адвокатом під час судового розгляду, та його погодинну ставку. Що стосується заявленої вартості звіту I., Уряд вважає, що такий звіт не є належним підтвердженням відшкодування матеріальної шкоди і попросив Суд відхилити цю вимогу. Що стосується претензій на 22 640,64 гривні та 7 850 євро, то Уряд залишив їх на розсуд Суду. Насамкінець, Уряд не погодився з тим, що питання, порушені у цій справі, є системною проблемою. Цифри, на які посилаються треті сторони (див. пункт 53 вище), стосуються всіх типів справ, в яких прокурори брали участь, і не вказували на наявність системної проблеми. Уряд заявив, що для встановлення Судом системної проблеми має бути відсутність національних засобів правового захисту, тоді як за умов, аналогічних у цій справі, відповідна сторона може подати окрему вимогу про відшкодування збитків.

71.  У своїх подальших зауваженнях Уряд звернувся до Суду, якщо той виявить порушення статті 1 Протоколу № 1, з огляду на суму та складність вимог заявника про справедливу сатисфакцію і труднощі у встановленні фактичного розміру шкоди, яку міг понести заявник, залишити питання про застосування статті 41 Конвенції для окремого розгляду.

C.  Суд

72.  Суд вважає, що за обставин цієї справи питання про застосування статті 41 Конвенції не може бути вирішено. Як наслідок, необхідно відкласти розгляд цього питання з огляду на можливість досягнення угоди між Урядом-відповідачем та заявником (пункти 1 і 4 правила 75 Регламенту Суду).

ІЗ ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО,

1.  Оголошує заяву прийнятною;

2.  Постановляє, що було порушено статтю 1 Протоколу № 1;

3.  Постановляє, що питання про застосування статті 41 Конвенції не готове до прийняття рішення; відповідно,

(a)  відкладає розгляд цього питання в цілому;

(b)  пропонує Уряду та заявнику протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, подати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-які домовленості, яких вони досягнуть;

(c)  відкладає подальший розгляд та делегує Голові палати повноваження вирішити це питання за необхідності.

Викладено англійською мовою та повідомлено письмово 9 жовтня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Маріалена Цирлі Пауло Пінто де Альбукерке
Секретар Голова

Зв'яжіться з нами з питання, яке Вас цікавить