(Заява № 16497/20)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

24 квітня 2025 року

ОСТАТОЧНЕ

24.07.2025

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Ситник проти України»,
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
        Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), Голова,
        Марія Елосегі (María Elósegui),
        Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),
        Андреас Зюнд (Andreas Zünd),
        Діана Сирку (Diana Sârcu),
        Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková),
        Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy) судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

З огляду на:
заяву (№ 16497/20), яку 07 квітня 2020 року подав до суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Артем Сергійович Ситник (далі – заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги за статтею 6 та 8 Конвенції, а також за статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 6 і 8 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві – неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 18 березня 2025 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1.  Справа стосується стверджуваного несправедливого провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника, високопосадовця у сфері боротьби з корупцією, в результаті якого він був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, повʼязаного з корупцією, та подальшого включення його імені на невизначений строк до загальнодоступного реєстру корупціонерів. Заявник висунув скарги за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції у звʼязку з цим. Крім того, посилаючись на статтю 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 6 та 8 Конвенції, він скаржився, що вказані провадження та вжиті заходи були зумовлені неправомірними прихованими мотивами.

1. ФАКТИ

2.  Заявник, Артем Сергійович Ситник, громадянин України, який народився у 1979 році і проживає в м. Бровари. Його інтереси в Суді представляли адвокати пан Н.С. Кульчицький та пан М.В. Бем, які практикують у м. Києві.

3.  Уряд представляла його Уповноважена пані Маргарита Сокоренко з Міністерства юстиції.

4.   Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

1. ПОДІЇ, ЩО ПРЕДУВАЛИ СПРАВІ

5.  У квітні 2015 року заявник був призначений на посаду Директора Національного антикорупційного бюро України (далі – НАБУ), центрального органу виконавчої влади, на який покладено, зокрема, розслідування вчинення корупційних правопорушень вищими посадовими особами держави.

A. Відповідні розслідування та перевірки НАБУ

1. Щодо сина Міністра внутрішніх справ

6.  У березні 2016 року НАБУ розпочало кримінальне провадження за фактом розтрати державних коштів у великих розмірах посадовцями Міністерства внутрішніх справ, яке, як стверджується, відбулося за безпосередньої участі сина Міністра внутрішніх справ, який на той час займав цю посаду. Зокрема, розслідування стосувалося закупівлі декілька тисяч неякісних рюкзаків за завищеними цінами для потреб міністерства, контракт на які було укладено з компанією, пов’язаною з сімʼєю Міністра.

7.  У жовтні 2017 року НАБУ затримало сина Міністра внутрішніх справ після проведення обшуку в його будинку.

8.  Міністерство внутрішніх справ України жорстко розкритикувало НАБУ за цю справу. На офіційному вебсайті Міністерство заявило, що розслідування «політичні, а не юридично обґрунтовані».

9.  Коментуючи події засобам масової інформації, Міністр внутрішніх справ назвав причетних осіб «мерзотниками».

10.  У липні 2018 року Спеціалізована антикорупційна прокуратура закрила кримінальне провадження у звʼязку з відсутністю доказів.

2. Щодо Генерального прокурора

11.  У жовтні 2016 року НАБУ оголосило «аналітичну перевірку» щодо відомостей на предмет наявності ознак корупційного правопорушення за участю членів сімʼї Генерального прокурора. Жодної додаткової інформації з цього приводу не відомо.

B. Повідомлення про конфлікти між НАБУ та Генеральною прокуратурою України

12.  Як відомо з повідомлень різних засобів масової інформації, у серпні 2016 року Генеральна прокуратура України (далі – ГПУ) затримала декількох працівників НАБУ під час проведення ними негласних слідчих дій. Хоча керівники обох установ заперечували існування будь-якого конфлікту між ними, вони публічно обмінялися звинуваченнями в незаконних діях.

13.  У вересні 2018 року Генеральний прокурор заявив на пресконференції, що ведеться підготовка до початку кримінального розслідування тверджень про порушення заявником таємниці досудового розслідування у непов’язаній з ним справі.

C. Спроби внесення змін до законодавства з метою спрощення процедури звільнення директора НАБУ

14.  У грудні 2017 року до парламенту було внесено законопроєкт, який мав на меті надати можливість Верховній Раді України звільняти директора НАБУ^[1] без необхідності отримання негативних висновків незалежного аудиту (що є обов’язковою умовою для такого звільнення згідно з чинним законодавством). Зрештою, законопроєкт був відкликаний, як повідомляється, під тиском міжнародних антикорупційних організацій.

D. Кримінальне провадження щодо заявника та пов’язані з цим події

15.  14 березня 2019 року ГПУ розпочала кримінальне розслідування тверджень про порушення заявником таємниці досудового розслідування. Додаткова інформація у зв’язку з цим відсутня. Відомо лише, що друг заявника, Н., був допитаний як свідок і що його згадка про те, що він брав участь в організації відпочинку для сім’ї заявника, була визнана такою, що потребує подальшого розслідування.

16.  Внаслідок чого, 23 квітня 2019 року Н. був допитаний саме з цього питання. На запитання слідчого, чи підтверджує він свої попередні показання^[2], він надав ствердну відповідь. Н. розповів, що він говорив із заявником про рибальсько-мисливський заповідник «П.С.» як про привабливе місце відпочинку, а також про те, що у нього є родич К., який перебуває у дружніх стосунках з керівництвом цього заповідника. Заявник, як стверджувалось, попросив Н. допомогти йому організувати там відпочинок для його сім’ї та друзів, на що Н. погодився. За словами Н., саме його родич К. подбав про оплату за проживання, а Н. згодом відшкодував йому витрати. Н. стверджував, що йому було незручно просити заявника відшкодувати йому витрати. Слідчий зазначив, що, як раніше зазначав Н., заявник п’ять разів відпочивав у заповіднику з 2017 по 2019 рік, і кожного разу Н. сплачував близько 100 000 українських гривень (далі – грн)^[3] з власної кишені для покриття всіх витрат. Н. стверджував, що окрім оплати за проживання, він також купував різні продукти харчування, напої, дитячі іграшки та інші речі для заявника та інших відпочиваючих. Він також доводив, що, хоча, як правило, заявник та його друзі готували їжу самостійно, заявник іноді просив Н. організувати приготування їжі працівниками заповідника, що Н. робив за власний кошт через свого родича. Н. не зміг вказати суму витрат, які він нібито поніс, але оцінив їх приблизно в 100 000 грн кожного разу, коли заявник перебував у заповіднику.

17.  Протокол допиту свідка, стисло наведений вище, був переданий засобам масової інформації «джерелом у правоохоронних органах». Він отримав широке висвітлення в засобах масової інформації, які в основному наголошували на сумах, як стверджується, витрачених Н. на «розкішний» відпочинок заявника.

II. ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ПРО АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА

18.  10 травня 2019 року ГПУ направила матеріали допиту Н. (див. пункти 15-16) до Національної поліції України із зазначенням, що обставини справи можуть містити ознаки адміністративного правопорушення^[4], передбаченого статтею 172-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення (тобто порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків окремими категоріями посадових осіб – див. пункт 45).

19.  Того ж дня Генеральний прокурор звернувся до засобів масової інформації із заявою, що, як виявилося, заявник «забув сплатити чималу суму за відпочинок своєї сімʼї та друзів».

20.  17 травня 2019 року Н. був допитаний слідчим відділу боротьби з корупцією Департаменту захисту економіки Національної поліції України. Він стверджував, що заявник разом зі своєю сімʼєю та друзями відпочивав у заповіднику впродовж наступних двох періодів:
з 29 грудня 2018 року по 02 січня 2019 року (чотири дні) та з 08 березня по 10 березня 2019 року (два дні). Н. повторив свої попередні показання про те, що його родич К. організував і оплатив проживання, а Н. згодом відшкодував йому витрати. Однак Н. стверджував, що не пам’ятає точної суми, яку він нібито відшкодував К. Під час ще одного допиту Н. не згадував про будь-які інші витрати, окрім витрат на проживання. Він надав ствердну відповідь на запитання слідчого, чи сплатив він 3 000 грн та 4 500 грн^[5] за оренду будинку для відпочинку для заявника, його сімʼї та друзів протягом згаданих двох періодів. Цього разу Н. не згадав, що заявник зупинявся в заповіднику іншим разом.

21.  Також 17 травня 2019 року слідчий допитав К., який зазначив, що він дійсно організував оренду будинку для відпочинку в заповіднику протягом двох періодів на прохання Н. Згідно з твердженнями К., суми, сплачені та зрештою відшкодовані йому Н., ґрунтувалися на знижці в розмірі 70%, яку К. отримав завдяки своїм дружнім стосункам з директором заповідника.

22.  Директор заповідника та двоє його працівників, яких також допитали того ж дня, загалом підтвердили версію К. про події.

23.  05 липня 2019 року заявник надав письмові пояснення слідчому. Він стверджував, що, дізнавшись від свого друга Н. про можливість відносно недорогого проживання в будинку для відпочинку в заповіднику «П.С.», він дійсно двічі звертався до Н. з проханням надати таке житло для себе, кількох друзів та їхніх сімей. Кожного разу заявник та його друзі приносили з собою їжу та самостійно готували собі їжу. Заявник наголосив на тому, що він відшкодував Н. повну вартість проживання, відповідно до усної домовленості між ними. Він стверджував, що інші люди, з якими він ділив орендований будинок, можуть це підтвердити.

24.  12 липня 2019 року слідчий склав два протоколи про адміністративне правопорушення, в яких дійшов висновку, що заявник двічі приймав подарунки від Н. з порушенням вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення. Слідчий вважав, що було встановлено, що Н. оплатив проживання в будинку для відпочинку в заповіднику «П.С.», яким заявник двічі безоплатно користувався. Спираючись на загальний прайс-лист на проживання в заповіднику «П.С.», слідчий встановив вартість проживання («вартість подарунка») у розмірі 25 000 грн^[6]. Хоча фактична загальна вартість проживання становила 7 500 грн^[7] – з урахуванням знижки у розмірі 70%, – слідчий зазначив, що ця знижка не була загальнодоступною і не могла бути застосована до заявника. За відсутності будь-яких документальних підтверджень протилежного, слідчий встановив, що заявник ніколи не відшкодовував Н. витрати на проживання.

25.  Справу було передано до Сарненського районного суду (далі – Сарненський суд) для розгляду одноособовим складом суду. Було призначено суддю Р.

26.  ГПУ призначила одного зі своїх прокурорів для участі в зазначеному судовому процесі.

27.  Під час перших двох судових засідань суддя Р. та його помічник називали заявника «правопорушником», доки заявник не зробив зауваження, що це неприйнятно.

28.  Заявник заявляв відвід судді Р., стверджуючи, що є підстави сумніватися в його неупередженості. Заявник стверджував, зокрема, що суддя Р. був залучений у якості свідка у кримінальному провадженні щодо колишнього прокурора, який підозрювався в отриманні хабара нібито з метою його передачі судді Р.^[8] Заявник стверджував, що, оскільки прокуратура могла в будь-який момент змінити процесуальний статус судді у цій справі зі свідка на підозрюваного, вони можуть розглядатися як такі, що мають важелі впливу на нього у справі заявника. На думку заявника, Генеральний прокурор вже висловив упереджену думку про винуватість заявника у своїй заяві для засобів масової інформації 10 травня 2019 року (див. пункт 19).

29.  Суддя Р. відхилив зазначену заяву про відвід як необґрунтовану без жодних аргументів.

30.  У своїх скаргах до Сарненського суду заявник повторив свій виклад подій, раніше наданий слідчому (див. пункт 23). Він стверджував, що Н. надав неправдиві свідчення прокуратурі та поліції. На думку заявника, Н. міг зробити це під тиском. Заявник зазначив, зокрема, що 13 березня 2019 року (тобто незабаром після другої відпустки) Н. звернувся до органів влади із клопотанням про зняття його судимості від 2005 року. Заявник стверджував, що таке клопотання, ймовірно, зробило Н. вразливим до тиску зі сторони органів прокуратури. Заявник наголосив, що, окрім тверджень Н., не було жодних ознак, не кажучи вже про будь-які докази того, що він очікував або прийняв подарунки або матеріальні чи нематеріальні блага, що перевищують обмеження щодо їх вартості. Заявник стверджував, що провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо нього, яке супроводжувалося постійним поширенням неправдивої та викривленої інформації з цього приводу в засобах масової інформації, було нічим іншим, як спробою дискредитувати його в якості помсти за розслідування НАБУ, що стосувалися Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ.

31.  Друзі заявника, П. та С., які разом зі своїми сім’ями ділили із заявником будинок відпочинку в заповіднику^[9], також виступили в Сарненському суді. Вони підтвердили, що були свідками усної домовленості між заявником та Н. про те, що перший відшкодує другому вартість проживання. П. і С. також засвідчили, що, як і було домовлено, після відпустки вони сплатили заявнику свою частку витрат, і що заявник зрештою відшкодував Н. повну вартість проживання.

32.  Н. та його родич К. також були допитані під час судового засідання. Жоден з них не пам’ятав вартості проживання під час відпочинку заявника у заповіднику. У той час як К. стверджував, що це Н. здійснював платежі, Н. заявив, що це був К., якому він потім відшкодував витрати (не зміг вказати точну суму). На запитання, чи знав він про ціни на проживання в заповіднику, Н. відповів негативно. Він також заявив у відповідь на запитання заявника, що не має фінансових претензій до останнього.

33.  06 вересня 2019 року Сарненський суд визнав заявника винним у пред’явленому обвинуваченні. Він призначив йому максимальне покарання: штраф у розмірі 3 400 грн^[10] та конфіскацію подарунка (його вартість була оцінена у 25 000 грн). Суддя постановив, що заявник не надав жодних доказів того, що він відшкодував Н. витрати на проживання. Відповідні показання П. та С. (див. пункт 31) були визнані такими, що не мають доказового значення, оскільки вони не були свідками остаточного розрахунку між заявником та Н. Крім того, суддя зазначив, що П. та С. були друзями заявника. Щодо аргументу заявника про те, що будинок для відпочинку орендували кілька сімей, які розділили між собою всі витрати, Сарненський суд зазначив наступне:

«…жодні інші особи, окрім [заявника], не були замовниками послуг, про які йдеться; вони перебували там на запрошення [заявника].»

34.  Заявник подав апеляційну скаргу. Він від самого початку стверджував, що є підстави ставити під сумнів неупередженість судді Р. У звʼязку з цим заявник повторив аргументи, які він висунув, коли заявляв про відвід цього судді (див. пункт 28), і скаржився на те, що ці аргументи ніколи не були належним чином розглянуті. Заявник також зазначив, що суддя Р. називав його «правопорушником» на ранніх стадіях провадження. У своїй апеляційній заяві заявник також скаржився на те, що суд першої інстанції не пояснив, чому він вирішив надати більшого значення нечітким і непослідовним твердженням Н., які не були підтверджені жодними доказами, за його власні версії подій, які були підтверджені свідками. Заявник також стверджував, що підхід судів до розрахунку «вартості подарунка» був свавільним. Він зазначив, зокрема, що ніколи не заперечував той факт, що він ділив орендований будинок для відпочинку з друзями. Відповідно, він вважав незрозумілим, що Сарненський суд презюмував, що він один повинен був нести всі витрати. Крім того, заявник стверджував, що de facto знижка, застосована до ціни проживання, була неправомірно проігнорована. Насамкінець, він стверджував, спираючись на свої попередні аргументи (див. пункт 30), що прокуратура мала достатньо можливостей чинити тиск на ключового свідка Н. Заявник повторив свою думку, що зазначене провадження було спрямоване на його дискредитацію в якості помсти за розслідування, що стосувалися Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ.

35.  13 грудня 2019 року Рівненської апеляційний суд залишив рішення Сарненського суду без змін та погодився з його обґрунтуванням. Апеляційний суд не прокоментував сумніви заявника щодо неупередженості судді Р.

36.  Незабаром після цього в загальнодоступному в мережі Інтернет Єдиному державному реєстрі осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення (далі – Реєстр корупціонерів), була опублікована наступна інформація про заявника: його прізвище, ім’я та по батькові; місце роботи та посада на момент вчинення правопорушення; короткий опис складу правопорушення та міра покарання^[11].

III. Інші відповідні факти

A. Реакція на включення заявника до Реєстру корупціонерів

37.  Результати розгляду справи про адміністративне правопорушення щодо заявника та подальше внесення його імені до Реєстру корупціонерів отримали широке висвітлення у засобах масової інформації в Україні. Особи, які стали обʼєктом розслідувань НАБУ, часто публічно ставили під сумнів законність цих розслідувань та їх результатів, посилаючись на те, що сам Директор НАБУ був внесений до Реєстру корупціонерів. У повідомленнях засобів масової інформації про подальший розвиток кар’єри заявника (див. пункти 40-43) також часто згадувався цей факт.

38.  Після того, як провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника було завершено, Міністр внутрішніх справ розмістив у Твіттері наступне повідомлення:

«Начальник НАБУ, корупціонер з реєстру – шукає привід виправдати своє неоплачене пияцтво, звинувачуючи кого завгодно, крім себе. Я звик прощати дурнів. Так легше не занурюватися в їхній бруд…»

39.  У Верховній Раді України були безуспішні спроби ініціювати законодавчі зміни з метою включення до переліку можливих підстав для звільнення директора НАБУ – постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.

B. Подальший розвиток кар’єри заявника

40.  Заявник обіймав посаду Директора НАБУ до закінчення строку його повноважень у квітні 2022 року.

41.  12 травня 2022 року його було призначено на посаду заступника голови Національного агентства з питань запобігання корупції (далі –НАЗК).

42.  03 червня 2024 року заявник звільнився з цієї посади.

43.  22 червня 2024 року його було призначено на посаду заступника директора Державного підпpиємcтвa Міністерства оборони «Агенція оборонних закупівель».

2    ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

I.   КОДЕКС УКРАЇНИ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

44.  Стаття 9 визначає адміністративне правопорушення як протиправну, винну дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

45.  Частина 1 статті 172-5 передбачає штраф у розмірі від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян^[12] з конфіскацією такого подарунка як покарання за порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків, які застосовуються до осіб, зазначених у пунктах 1 і 2 частини 1 статті 3 Закону України «Про запобігання корупції».

46.  Відповідно до статті 39 Кодексу якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

II.   ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ»

47.  Як зазначено в статті 1, правопорушення, повʼязане з корупцією, тягне за собою кримінальну, адміністративну, дисциплінарну або цивільно-правову відповідальність.

48.  Пункти 1 і 2 частини 1 статті 3 містять вичерпний перелік осіб, на яких поширюється дія цього Закону. Він включає різні категорії виборних та призначуваних державних службовців; посадові особи юридичних осіб публічного права; особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги; певні категорії військовослужбовців та курсантів; представників громадських об’єднань або навчальних закладів, а також осіб, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій.

49.  Відповідна частина статті 23, на момент подій передбачала:

Обмеження щодо одержання подарунків

«1. Особам, зазначеним у пунктах 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону, забороняється безпосередньо або через інших осіб вимагати, просити, одержувати подарунки для себе чи близьких їм осіб від юридичних або фізичних осіб:

1) у зв’язку із здійсненням такими особами діяльності, пов’язаної із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;

2) якщо особа, яка дарує, перебуває в підпорядкуванні такої особи.

2. Особи, зазначені у пунктах 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону, можуть приймати подарунки, які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, якщо вартість таких подарунків не перевищує один прожитковий мінімумів для працездатних осіб, встановлений на день прийняття подарунка, одноразово, а сукупна вартість таких подарунків, отриманих від однієї особи (групи осіб) протягом року, не перевищує двох прожиткових мінімумів, встановлених для працездатної особи на 1 січня того року, в якому прийнято подарунки.

Передбачене цією частиною обмеження щодо вартості подарунків не поширюється на подарунки, які:

1) даруються близькими особами;

2) одержуються як загальнодоступні знижки на товари, послуги, загальнодоступні виграші, призи, премії, бонуси. …”

50.  Відповідно до статті 56, кандидати на посади, які «передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища», а також посади з підвищеним корупційним ризиком, підлягають спеціальній перевірці, яка включає перевірку НАЗК щодо наявності записів про кандидата в Реєстрі корупціонерів. Як вбачається, подальша оцінка результатів спеціальної перевірки залишається на розсуд відповідного органу. Посади Директора НАБУ та його заступників, а також Директора НАЗК та його заступників віднесено до таких, що «передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища».

51.  Стаття 59 передбачає, що про осіб, яких притягнуто до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної або цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, у Реєстрі корупціонерів публікуються такі відомості: прізвище, імʼя та по батькові; місце роботи та посада на час вчинення правопорушення; склад правопорушення; вид покарання. Ця інформація є публічно доступною цілодобово та безоплатно. НАЗК є органом, відповідальним за регулювання процедур створення та ведення Реєстру корупціонерів.

52.  Після збройного нападу російської федерації на Україну 24 лютого 2022 року НАЗК обмежило доступ до реєстру. Згодом, 04 вересня 2023 року, публічний доступ до реєстру було відновлено, за винятком інформації про місце роботи та посаду на момент вчинення правопорушення.

III. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ»

53.  Пункт 5 частини 2 статті 19 Закону забороняє працевлаштування на державну службу особі, яка піддавалася адміністративному стягненню за правопорушення, пов’язане з корупцією, протягом трьох років з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили.

IV. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ АНТИКОРУПЦІЙНЕ БЮРО УКРАЇНИ»

54.  Частина 4 статті 6 Закону містить вичерпний перелік підстав для звільнення директора НАБУ. Хоча набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно нього у кримінальній справі є однією з таких підстав, немає жодної згадки про судове рішення, яким директора визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення.

V. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ УКРАЇНИ НА 2019 РІК»

55.  Що стосується базових сум, які використовуються для оцінки вартості подарунків відповідно до частини 2 статті 23 Закону України «Про запобігання корупції» (див. пункт 49), стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» встановила прожитковий мінімум для працездатної особи у 2019 році таким чином: з 1 січня 2019 року – 1 921 гривня, з 1 липня 2019 – 2 007 гривень, з 1 грудня 2019 –
2 102 гривні.

VI. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЄДИНИЙ ДЕРЖАВНИЙ РЕЄСТР ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ КОРУПЦІЙНІ АБО ПОВ’ЯЗАНІ З КОРУПЦІЄЮ ПРАВОПОРУШЕННЯ

56.  Серед цілей реєстру в пункті 3 розділу I («Загальні положення») зазначено таке:

«2) забезпечення в установленому порядку проведення спеціальної перевірки відомостей стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, та посад з підвищеним корупційним ризиком;»

57.  Пункт 8 Розділу II («Формування та ведення Реєстру») передбачає такі підстави для вилучення з Реєстру відомостей про особу, яка вчинила корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення:

1) ухвала суду про скасування вироку;
2) винесення виправдувального вироку;
3) відновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження;
4) скасування постанови про накладення адміністративного стягнення за корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення;
5) розпорядчий документ або судове рішення про скасування розпорядчого документа про накладення дисциплінарного стягнення; та
6) безпосередня участь особи, починаючи з 24 лютого 2022 року до припинення або скасування воєнного стану, у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

VII. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ПОЛІЦІЮ»

58.  Відповідна частина статті 1 Закону передбачає:

«2. Діяльність [Національної поліції України] спрямовується та координується Кабінетом Міністрів … через Міністра внутрішніх справ … згідно із законом.»

Право

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

59.  Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо нього було несправедливим і суд першої інстанції не був безстороннім. Відповідна частина пункту 1 статті 5 Конвенції передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення..»

A. Прийнятність

60.  Уряд визнав, що кримінальний аспект пункту 1 статті 6 Конвенції може бути застосовний у цій справі. Однак він стверджував, що відповідне провадження у справі про адміністративне правопорушення мало дуже незначний вплив на професійне або приватне життя заявника. У звʼязку з цим Уряд посилався на те, що заявник успішно продовжив свою кар’єру у сфері боротьби з корупцією навіть після того, як його було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, в рамках оскаржуваного провадження. Отже, Уряд стверджував, що заявник не зазнав жодної суттєвої шкоди і що його скарга за пунктом 1 статті 6 Конвенції має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «b» пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції.

61.  Заявник не погодився з наведеним запереченням.

62.  Беручи до уваги аргументи Уряду, Суд вважає, що його заперечення слід тлумачити як таке, що фактично спрямоване проти застосовності статті 8 Конвенції, і, отже, розглядатиметься за цим пунктом (див. пункти 102-109; і для порівняння з практикою Суду див. рішення у справі «Валенса проти Польщі» (Wałęsa v. Poland) (заява № 50849/21, пункт 132, від 23 листопада 2023 року).

63.  Хоча Уряд не заперечував застосовність кримінального аспекту статті 6 Конвенції у цій справі, це питання має бути розглянуте Судом з власної ініціативи, враховуючи, що застосовність ratione materiae Конвенції визначає сферу юрисдикції Суду (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Веґотекс Інтернешнел С.А. проти Бельгії» [ВП] (Vegotex International S.A. v. Belgium) [GC], заява № 49812/09, пункт 59, від 03 листопада 2022 року).

64.  Суд повторює, що оцінка застосовності кримінального аспекту статті 6 Конвенції ґрунтується на трьох критеріях, широко відомих як «критерії Енгеля» (див. рішення у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands) від 08 червня 1976 року, пункт 82, Серія A № 22). Перший з цих критеріїв – це юридична класифікація правопорушення згідно з національним законодавством, другий – саму природу правопорушення, а третій – ступінь суворості покарання, яке особа може понести. Другий і третій критерії є альтернативними та не обов’язково кумулятивними. Проте, це не виключає застосування кумулятивного підходу, якщо окремий аналіз кожного критерію не дозволяє дійти чіткого висновку щодо наявності кримінального обвинувачення (див., серед інших джерел, рішення у справі «Гестюр Йонссон і Рагнар Халлдор Халл проти Ісландії» (Gestur Jónsson and Ragnar Halldór Hall v. Iceland) [ВП], заяви № 68273/14 і № 68271/14, пункти 75-78, від 22 грудня 2020 року). Суд також неодноразово вказував на те, що відносно несуворе покарання не може позбавити відповідне правопорушення притаманного йому кримінального характеру (див. рішення у справі «Гросам проти Чеської Республіки» (Grosam v. the Czech Republic) [ВП], заява № 19750/13, пункт 113, від 01 червня 2023 року з наведеними у ньому посиланнями на практику).

65.  Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що правопорушення, в якому заявника було визнано винним, не кваліфікувалося як кримінальне відповідно до національного законодавства. Однак це не є вирішальним. Суд зазначає, що відповідні положення Кодексу України про адміністративні правопорушення та Закону України «Про запобігання корупції», які були застосовані до заявника, хоча і не були адресовані широкому загалу, стосувалися широкого кола професійних груп і були спрямовані на покарання за корупційні правопорушення, які є малозначні, щоб передбачати за них кримінальну відповідальність (див. пункти 44, 45 та 47-49). Суд також бере до уваги штраф, який був накладений на заявника на додаток до заходу «конфіскація подарунка», був одночасно і стримуючим, і каральним. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що відповідне провадження було кримінальним для цілей статті 6 Конвенції, а отже, він має юрисдикцію ratione materiae для розгляду відповідної скарги заявника.

66.  Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

67.  Заявник стверджував, що національні суди поклали тягар доведення на нього, а не на сторону обвинувачення, і не розглянули конкретні і відповідні аргументи на його захист. Він стверджував, що не було проведено жодного аналізу його детальних і послідовних показань, які були підтверджені показаннями свідків, тоді як національні суди прийняли беззастережно розпливчасті і непослідовні заяви Н. Крім того, заявник стверджував, що вразливість Н. до можливого тиску з боку прокуратури ніколи не була розглянута.

68.  Заявник також вважав підхід судів до розрахунку «вартості подарунка» свавільним у двох аспектах. По-перше, він зазначив, що ніколи не заперечувався той факт, що він ділив орендований будинок для відпочинку з друзями. Відповідно, він вважав незрозумілим те, що суди презюмували, що він один повинен був нести всі витрати. По-друге, заявник скаржився на те, що ігнорування de facto знижки може створити небезпечний прецедент, оскільки неповідомлення про наявність знижки отримувачу товарів чи послуг може поставити цю особу під загрозу притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення, навіть якщо вона про це не знала.

69.  Заявник також скаржився на те, що суддю Р. не можна вважати безстороннім, враховуючи реальну можливість прокуратури чинити на нього тиск в рамках паралельного кримінального провадження. Заявник зазначив, що з самого початку провадження суддя продемонстрував свою упередженість щодо нього, назвавши його «правопорушником».

(b) Уряд

70.  Уряд стверджував, що заявникові було забезпечено справедливий судовий розгляд з дотриманням гарантій, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції. Він підсумував висновки та аргументацію, надані національними судами, і стверджував, що обидві сторони були належним чином заслухані і що було досліджено численні свідчення свідків та інші докази.

71.  Щодо твердження заявника про відсутність неупередженості судді Р., то Уряд стверджував, що воно є необґрунтованим. Він зазначив, що в будь-якому випадку висновки, зроблені цим суддею, були перевірені та підтверджені апеляційним судом.

2. Оцінка Суду

(a) Стверджувана несправедливість судового розгляду

(i) Загальні принципи практики

72.  Завдання Суду не полягає у розгляді стверджуваних помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією, наприклад, коли вони можуть бути «несправедливими» усупереч статті 6 Конвенції. Хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або способу, в який вони повинні оцінюватись, що є, у першу чергу, предметом регулювання національного законодавства та національних судів.

У принципі, такі питання, як вагомість, що надається національними судами певним доказам або висновкам чи оцінкам, які перебувають у них на розгляді. Суд не має діяти як четверта інстанції, а тому не ставитиме оцінку національних судів під сумнів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо їхні висновки або спосіб, у який вони розподілили тягар доведення, не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 170, від 23 лютого 2017 року, з подальшими посиланнями на практику, та згадане рішення у справі «Гросам проти Чеської Республіки» (Grosam v. the Czech Republic), пункт 132).

73.  Згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином викладені підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього обов’язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» [ВП] (García Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Цей обов’язок не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. (див., серед інших джерел, рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспані» (Ruiz Torija v. Spain), від 09 грудня 1994 року, пункти 29-30, серія A № 303-A). З рішення має бути зрозуміло, що суттєві питання справи були розглянуті (див. рішення у справі «Такске проти Бельгії» [ВП] (Taxquet v. Belgium) [GC], заява № 926/05, пункт 91, ЄСПЛ 2010). З огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом (див. рішення у справі «Юксель Ялчинкая проти Туреччини» [ВП] (Yüksel Yalçınkaya v. Türkiye) [GC], заява № 15669/20, пункт 305 in fine, від 26 вересня 2023 року, з подальшими посиланнями).

74.  Під час оцінки справедливості провадження у цілому, слід враховувати, чи було дотримано право на захист. Зокрема, має бути розглянуто, чи була надана заявнику можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити проти його використання. Крім того, має враховуватись якість доказів, у тому числі, чи не ставлять обставини, за яких він був отриманий, під сумнів їхню достовірність або точність (див. рішення у справі «Биков проти Росії» [ВП] (Bykov v. Russia) [GC], заява № 4378/02, пункт 90, від 10 березня 2009 року).

75.  Суд також встановив у справах, які стосуються різних питань за статтею 6 Конвенції у звʼязку з кримінальним провадженням, що тягар доведення лежить на стороні обвинувачення і що будь-які сумніви мають тлумачитись на користь обвинуваченого (див. рішення у справі «Айдарич проти Хорватії» (Ajdarić v. Croatia), заява № 20883/09,
пункт 35, від 13 грудня 2011 року, з подальшими посиланнями).

76.  Крім того, Суд встановив, що неузгодженості між власними показаннями свідків, наданими у різні періоди часу, так само як і серйозні неузгодженості між різними видами доказів, наданими стороною обвинувачення, призводять до серйозних підстав для оскарження довіри до свідка та доказової сили його показань; таким чином, цей вид оскарження становить заперечення, здатне вплинути на оцінку фактичних обставин справи, які ґрунтувалися на цих доказах, та зрештою на результат судового розгляду (див. рішення у справі «Хусейн та інші проти Азербайджану» (Huseyn and Others v. Azerbaijan, заява
№ 35485/05 та 3 інших, пункт 206, від 26 липня 2011 року).

Застосування зазначених принципів у цій справі

77.  Суд зазначає, що заявника було визнано винним у прийнятті подарунка від Н. насамперед на підставі свідчень останнього про те, що він взяв на себе витрати, пов’язані з відпочинком заявника. Варто зазначити, що ці свідчення були неточними та непослідовними. Хоча у своїх перших показаннях Н. згадував про пʼять епізодів відпочинку заявника у заповіднику «П.С.» і стверджував, що кожного разу він витрачав близько 100 000 грн (див. пункт 16), згодом він заявив, що заявник відпочивав у цьому заповіднику лише двічі; він також не зміг конкретизувати свої нібито повʼязані з цим витрати (див. пункт 20). Н. лише надав ствердну відповідь на запитання слідчого, чи сплатив він
3 000 та 4 500 грн за оренду будинку для відпочинку для заявника, його сімʼї та друзів. Н. стверджував, що йому ніколи не відшкодовували ці витрати (там само).

78.  Неузгодженість між власними показаннями Н., зробленими в різний час, дали серйозні підстави для того, щоб поставити під сумнів надійність цього свідка та доказове значення його показань (див. пункт 76). Тим більше, що вони також певною мірою суперечили показанням свідка К. (див. пункт 32). Враховуючи вирішальну роль показань Н. для результату провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника, заявник міг обґрунтовано очікувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на свої аргументи щодо якості цих показань. Однак ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не надали жодної оцінки відповідним аргументам заявника (див. пункти 30 та 33-35). Суди також не взяли до уваги показання свідків сторони захисту (див. пункти 31-33 та 35).

79.  Суд також зазначає, що заявник посилався на певні обставини, які вказують на те, що на Н. міг здійснюватися неправомірний тиск, а отже, здатні поставити під сумнів достовірність його свідчень. Зокрема, він стверджував, що Н. міг бути вразливим до тиску з боку прокуратури, враховуючи його нещодавнє клопотання про зняття судимості з офіційних документів. Сарненський суд та апеляційна інстанція також не зазначили нічого з цього приводу (див. пункти 30 та 33-35)

80.  З огляду на наведене Суд вважає, що підхід національних судів до визнання показань Н. вирішальним доказом для засудження заявника, не розглянувши жодного з серйозних аргументів останнього, що ставлять під сумнів їхню достовірність, був явно необґрунтованим (див. для порівняння рішення у справі «Ільгар Маммадов проти Азербайджану (№ 2)» (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan (no. 2), заява № 919/15, пункт 221, від 16 листопада 2017 року).

81.  Розрахунок вартості ймовірного подарунка також був важливим для результату провадження, враховуючи, що застосовні правові норми дозволяли, за певних умов, приймати подарунки обмеженої вартості (див. пункти 49 та 55). Хоча беззаперечним було те, що заявник проживав у будинку відпочинку з однією сімʼєю у грудні 2018 року – січні 2019 року та з двома іншими сім’ями у березні 2019 року, Сарненський суд вирішив, що заявник повинен був нести всі витрати самостійно. Відповідні заперечення сторони захисту були відхилені на тій підставі, що заявник був єдиним «замовником відповідних послуг», а інші перебували там на його запрошення (див. пункти 30-31 та 33). Залишається незрозумілим, що спонукало Сарненський суд дійти до такого висновку, особливо з огляду на те, що друзі заявника, з якими він ділив орендований будинок для відпочинку, постійно стверджували, що вони розділили всі витрати між собою (див. пункт 31). Цим показанням свідків сторони захисту не було надано жодної оцінки (див. пункт 33).

82.  З огляду на наведені міркуваннями Суд вважає, що національні суди свавільно розподілили тягар доведення та позбавили заявника будь-якої практичної можливості ефективно оскаржити висунуті проти нього обвинувачення, відхиливши без будь-якої оцінки ключові аргументи та проігнорувавши показання свідків сторони захисту.

(a) Стверджувана відсутність безсторонності суду першої інстанції

(i) Загальні принципи практики

83.  Суд встановив, що безсторонність, як правило, означає відсутність упередженості та необ’єктивності, а її існування або відсутність можуть встановлюватися різними шляхами. Згідно з усталеною практикою Суду, існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з суб’єктивним критерієм, враховуючи особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто, чи мав суддя яку-небудь особисту упередженість або зацікавленість у справі; а також згідно з об’єктивним критерієм, тобто шляхом встановлення того, чи забезпечив сам суд та, серед багатьох інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., наприклад, рішення у справі «Моріс проти Франції» [ВП] (Morice v. France) [GC], заява № 29369/10, пункт 73, ЄСПЛ 2015).

84.  Для цілей об’єктивної перевірки крім поведінки судді слід визначити, чи існують переконливі факти, які можуть викликати сумніви щодо його або її безсторонності. Це означає, що при вирішенні того, чи є у відповідній справі обґрунтована причина побоюватися, що конкретний суддя або орган, який засідає у якості суду, є небезстороннім, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати таке побоювання об’єктивно обґрунтованим (див. рішення у справі «Мікалефф проти Мальти» [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, пункт 96, ЄСПЛ 2009). Згідно з практикою Суду, наявність упередженості за об’єктивним критерієм має визначатися за стандартом об’єктивного спостерігача (див., наприклад, рішення у справі «Руставі 2 Бродкастінг Компані ЛТД та інші проти Грузії» (Rustavi 2 Broadcasting Company Ltd and Others v. Georgia), заява № 16812/17, пункт 332, від 18 липня 2019 року, з подальшими посиланнями).

85.  Об’єктивний критерій в основному стосується ієрархічних чи інших звʼязків між суддею та іншими учасниками провадження. Тому в кожному окремому випадку необхідно вирішувати, чи мають ці відносини такий характер і ступінь, що свідчать про відсутність безсторонності суду (див. згадане рішення у справі «Моріс проти Франції» (Morice v. France), пункт 77, та наведені в ньому справи).

86.  У зв’язку з цим навіть зовнішні прояви мають певну важливість, або іншими словами, «правосуддя має не лише здійснюватися, має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість. Таким чином, будь-який суддя, щодо якого є обґрунтовані причини побоюватися відсутності безсторонності, повинен взяти самовідвід (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвалью та Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інших, пункт 149, від
06 листопада 2018 року, з подальшими посиланнями).

87.  Національні судові органи зобовʼязані перевірити, чи був суд першої інстанції «безстороннім судом» у розумінні цього положення, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, якщо це оскаржується на підставах, які відразу не видаються явно необґрунтованими. Здійснюючи перевірку, вони зобовʼязані використовувати всі засоби, які є в їхньому розпорядженні, щоб розвіяти будь-які сумніви щодо реальності та характеру тверджень заявника (див., наприклад, рішення у справі «Данілов проти Росії» (Danilov v. Russia), заява № 88/05,
пункт 96, від 01 грудня 2020 року).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

88.  У цій справі сумніви заявника щодо неупередженості судді Р. випливають з наступних фактів. Цей суддя, який розглядав справу заявника як суд першої інстанції у складі одного судді, також був залучений у якості свідка у паралельному кримінальному провадженні за твердженнями про отримання хабара колишнім прокурором нібито з метою його передачі судді Р. Посилаючись на реальну можливість прокуратури у будь-який момент змінити процесуальний статус судді Р. зі свідка на підозрюваного, заявник стверджував, що суддю не можна вважати об’єктивно неупередженим, і клопотав про його відвід з цих підстав (див. пункт 28).

89.  Хоча заявник додатково зазначив, що суддя Р. назвав його «правопорушником» на початку судового розгляду (див. пункти 27 та 69), суть його скарги підпадає під об’єктивний критерій безсторонності.

90.  Враховуючи всі обставини справи заявника, Суд вважає, що його побоювання щодо можливої залежності судді Р. від протилежної сторони у справі про адміністративне правопорушення, а отже, відсутності об’єктивної безсторонності цього судді, не можна вважати такими, що «одразу видаються явно безпідставними», а тому вони мали бути належним чином розглянуті та спростовані (див. пункт 87). Це було ще більш очевидним з огляду на те, що суддя Р. засідав у складі одного судді і був єдиним, хто приймав рішення у провадженні у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника.

91.  Однак, саме суддя Р. без жодного обґрунтування відхилив клопотання заявника щодо його неупередженості (див. пункт 29).

92.  Щодо апеляційного суду, то він взагалі проігнорував відповідний аргумент заявника, навіть не згадавши його у своїй ухвалі (див. пункти 34 та 35). Іншими словами, відповідна помилка – необґрунтована відмова у задоволенні клопотання про відвід, незважаючи на аргументи, які не були безпідставними або нерозумними, – не була виправлена апеляційним судом (див., наприклад, рішення у справі «Кипріано проти Кіпру» [ВП] (Kyprianou v. Cyprus) [GC], заява № 73797/01, пункт 134, ЄСПЛ 2005-XIII).

(b) Висновок

93.  Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду про несправедливий судовий розгляд справи заявника безстороннім судом.

94.  Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

95.  Заявник скаржився, що його несправедливо назвали «корупціонером», що становить порушення його права на повагу до приватного життя за статтею 8 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного … життя…

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

A. Прийнятність

 1. Доводи сторін

(a) Уряд

96.  Уряд стверджував про відсутність втручання у «приватне життя» заявника. Він зазначив, що причини оскаржуваного втручання не були пов’язані з приватним життям заявника і що воно не спричинило жодних негативних наслідків для нього (див. також пункти 60 та 62).

97.  Уряд стверджував, що в будь-якому випадку заявник не може посилатися на статтю 8 Конвенції, стверджуючи про будь-які негативні наслідки, оскільки вони обмежувалися наслідками протиправної поведінки, які були для нього передбачуваними. Він зазначив, що, беручи до уваги високу посаду заявника у сфері боротьби з корупцією, він повинен був бути добре обізнаний з чинними правилами, зобов’язаннями та обмеженнями щодо прийняття подарунків або вигод, прирівняних до подарунків, а також з покаранням у разі їх недотримання.

98.  Загалом Уряд стверджував про відсутність втручання у «приватне життя» заявника у розумінні статті 8 Конвенції, а тому його скарга за цією статтею є несумісною за критерієм ratione materiae з положеннями Конвенції.

99.  В якості альтернативи, Уряд стверджував, що заявник не зазнав жодної суттєвої шкоди у розумінні підпункту «b» пункту 3 статті 35 Конвенції.

(b) Заявник

100.  З самого початку заявник заперечував, що порушив закон. Тому він заперечував аргумент Уряду про те, що він лише зазнав наслідків власної протиправної поведінки і, відповідно, не може посилатися на статтю 8 Конвенції.

101.  Заявник наголосив на тому, що його не тільки визнали винним у правопорушенні, якого він не скоював, в результаті несправедливого та свавільного судового розгляду, але й несправедливо стигматизували як «корумпованого чиновника» на все життя. Він зазначив, що сама мета реєстру, про який йде мова, полягає в тому, щоб стигматизувати людей, внесених до нього, як в очах громадськості, так і з точки зору будь-яких карʼєрних перспектив. Посилаючись на багаторічну професійну діяльність, присвячену боротьбі з корупцією, заявник стверджував, що внесення його імені до Реєстру корупціонерів було для нього особливо принизливим і завдало йому значних страждань. Отже, він стверджував, що посягання на його репутацію досягло необхідного рівня серйозності і завдало шкоди здійсненню його права на повагу до приватного життя, що призвело до застосовності статті 8 Конвенції. На думку заявника, той факт, що він зміг продовжити свою карʼєру, був несуттєвим.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи практики

102.  Оскільки питання застосовності статті 8 Конвенції відноситься до юрисдикції Суду ratione materiae, має бути дотримане загальне правило щодо розгляду заяв та на етапі вирішення питання прийнятності має бути здійснений відповідний аналіз, якщо тільки не має конкретної підстави об’єднати його із розглядом справи по суті. У цій справі немає такої конкретної підстави і тому Суд має розглянути чи застосовна стаття 8 Конвенції та, відповідно, чи має він юрисдикцію ratione materiae розглядати відповідну скаргу по суті (див. рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява
№ 76639/11, пункти 93-94, від 25 вересня 2018 року).

103.  Суд повторює, що термін «приватне життя» є широким поняттям, який не має вичерпного визначення (див. рішення у справі
«С. та Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], заяви № 30562/04 та № 30566/04, пункт 66, ЄСПЛ 2008). Суд також послідовно вважає, що захист моральної та психологічної недоторканості особи є важливим аспектом статті 8 Конвенції (там само, рішення у справі «Йільберг проти Швеції» [ВП] (Gillberg v. Sweden) [GC], заява № 41723/06, пункт 68, від 03 квітня
2012 року).

104.  Право на повагу до репутації є частиною особистої ідентичності та психологічної цілісності заявника, а отже входить до обсягу його «приватного життя» (див. згадане рішення у справі «Денісов проти України» (Denisov v. Ukraine), пункт 97). Проте Суд наголосив, що на статтю 8 Конвенції не можна посилатись з метою подання скарги щодо втрати репутації, коли це є передбачуваним наслідком чиїхось дій, таких як, наприклад, вчинення кримінального правопорушення або будь-якого іншого проступку, що тягне за собою певну міру юридичної відповідальності (див. згадані рішення у справі «Йільберг проти Швеції» (Gillberg v. Sweden), пункт 68, і «Денісов проти України» (Denisov v. Ukraine), пункт 98).

105.  Навіть у випадку, коли наведений принцип виключення, встановленого в рішенні у справі «Йільберг проти Швеції», не застосовується, для того, щоб стаття 8 Конвенції підлягала застосуванню, посягання на репутацію особи має досягти певного рівня серйозності та здійснюватися у спосіб, що створює перешкоди у користуванні правом на повагу до приватного життя. Ця вимога стосується як соціальної, так і професійної репутації (див., inter alia, рішення у справі «Хурбейн проти Бельгії» [ВП] (Hurbain v. Belgium) [GC], заява № 57292/16, пункт 189, від 04 липня 2023 року).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

106.  Суд зазначає, що заявник оскаржив саму наявність неправомірної поведінки з його боку. Беручи до уваги свій висновок за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункти 93-94), Суд зауважує, що дійсно, стверджувані неправомірні дії з боку заявника не були встановлені в рамках справедливого судового розгляду. Тому немає підстав для застосування принципу виключення, встановленого в рішенні у справі «Йільберг проти Швеції», як це пропонував Уряд
(див. пункти 97 та 104, та див. для порівняння рішення у справі «Тулея проти Польщі» (Tuleya v. Poland), заяви № 21181/19 та № 51751/20, пункт 376, від 06 липня 2023 року).

107.  Проте ще потрібно з’ясувати, чи було завдано достатньо серйозної шкоди праву заявника на повагу до його приватного життя.

108.  Не оскаржувалося, що в результаті визнання заявника винним у справі про адміністративне правопорушення його прізвище, імʼя та
по батькові були опубліковані на невизначений строк у загальнодоступному Реєстрі корупціонерів, з коротким описом відповідного правопорушення та застосованого стягнення (див. пункти 36 та 51-52). За цією інформацією заявника було легко ідентифікувати. З огляду на його професійні обов’язки у сфері боротьби з корупцією, відповідний захід стосувався основи його професійної репутації (див. рішення у справі a contrario, «Гражулевічюте проти Литви» Gražulevičiūtė v. Lithuania), заява № 53176/17, пункт 106, від 14 грудня 2021 року). Суд вважає, що факт навішування ярлика «корупціонера» повинен був серйозно вплинути на повагу заявника серед інших осіб, особливо з огляду на його багаторічну карʼєру в сфері боротьби з корупцією та його високу посаду в цій сфері. Це не тільки кинуло тінь на його добре імʼя, але й підірвало довіру до всіх його професійних зусиль і досягнень. Крім того, критика, пов’язана з внесенням імені заявника до Реєстру корупціонерів, також може впливати на більш широкі етичні аспекти його особистості та характеру, оскільки ставить під сумнів його моральні цінності. З цього випливає, що оскаржуваний захід завдав шкоди як професійній репутації так і соціальному статусу заявника.

109.  Беручи до уваги характер інформації опублікованої в Реєстрі корупціонерів про заявника, притаманної їй стигматизуючої ознаки, постійний публічний доступ до цього реєстру та відсутність будь-яких часових обмежень щодо включення імені заявника до нього, Суд вважає, що заявник зазнав серйозної шкоди у здійсненні свого права на повагу до його приватного життя, незалежно від подальшого розвитку його карʼєри. Таким чином, стаття 8 Конвенції є застосовною, і скарга заявника не може бути відхилена через відсутність суттєвої шкоди, як стверджував Уряд. Відповідно, його заперечення з цього приводу мають бути відхилені.

110.  Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

111.  Заявник стверджував, що внесення його імені до Реєстру корупціонерів не може вважатися таким, що відповідає вимогам статті 8 Конвенції з тієї лише причини, що воно стало результатом його несправедливого засудження в рамках провадження, здійсненого з порушенням основних процесуальних гарантій справедливості.

112.  В якості альтернативи заявник стверджував, що оскаржуване втручання не було пропорційним. Він зазначив, що чинні положення законодавства передбачали публікацію імені особи в Реєстрі корупціонерів незалежно від тяжкості вчиненого злочину. До того ж, зберігання даних у цьому реєстрі не обмежувалось у часі, і не було жодних положень щодо його перегляду з плином часу та остаточного вилучення імені особи.

113.  Заявник наголосив на тому, що він багато років свого професійного життя він присвятив саме боротьбі з корупцією. Тому для нього було ще більш принизливим і ганебним те, що його безпідставно назвали «корупціонером».

(b) Уряд

114.  Уряд стверджував, що публікація імені заявника в Реєстрі корупціонерів ґрунтувалася на статті 59 Закону України «Про запобігання корупції», а тому була «згідно із законом».

115.  Уряд також стверджував, що оскаржуваний захід переслідував законну мету запобігання корупції на державній службі.

116.  Він також зауважив, що оприлюднена інформація про заявника була досить загальною і не містила жодних інтимних подробиць. Крім того, Уряд повторив свою думку, що публікація імені заявника в Реєстрі корупціонерів не спричинила жодних негативних наслідків для нього. Отже, Уряд вважав, що було досягнуто справедливого балансу між інтересами суспільства та правом заявника на повагу до його приватного життя.

2. Оцінка Суду

117.  Як вже встановлено, було втручання у право заявника на повагу до його приватного життя (див. пункт 109). Таке втручання буде порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не може бути виправдане відповідно до пункту 2 цієї статті як таке, що здійснюється «згідно із законом», переслідує одну або декілька перелічених у ньому законних цілей і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення відповідної мети або цілей.

118.  У цій справі публікація імені заявника в Реєстрі корупціонерів ґрунтувалася на статті 59 Закону України «Про запобігання корупції», яка передбачала автоматичне застосування цього заходу в усіх випадках, коли особу було визнано винною у вчиненні корупційного або повʼязаного з корупцією правопорушення, а також у притягненні її до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної чи цивільно-правової відповідальності (див. пункт 51). Таким чином, ця публікація була, як така, «згідно із законом».

119.  Суд також погоджується з аргументом Уряду, що оскаржуваний захід можна вважати спрямованим на запобігання корупції на державній службі (див. пункт 115). Тому він переслідував законну мету.

120.  Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті, і якщо підстави, наведені національними органами державної влади для його виправдання, є «відповідними та достатніми».

121.  Суд не може задовільно оцінити, чи були причини, наведені національними органами влади для обґрунтування своїх рішень, «достатніми» для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції, не визначивши при цьому, чи забезпечив процес прийняття рішень в цілому необхідний захист інтересів заявника (див. рішення у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» [ВП] (Fernández Martínez v. Spain) [GC], заява
№ 56030/07, пункт 147, ЄСПЛ 2014 (витяги), та наведені в ньому справи).

122.  Суд вже встановив у контексті свого аналізу за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що процес прийняття рішень, який призвів до визнання заявника винним у вчиненні адміністративного правопорушення, повʼязаного з корупцією, мав серйозні недоліки (див. пункти 82 та 90-94). З огляду на це, Суд вважає, що національні органи влади не навели «відповідних та достатніх» підстав для втручання у право заявника на повагу до його приватного життя.

123.  Що стосується пропорційності оскаржуваного заходу, Суд зазначає, що відповідно до чинних в Україні правових норм, які стосуються Реєстру корупціонерів, після внесення особи до цього реєстру її імʼя залишається в ньому на невизначений строк, окрім деяких випадків, які підлягають вузькому тлумаченню (див. пункт 57). Хоча стаття 39 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає, що якщо особа, яку було піддано адміністративному стягненню, протягом року не вчинить нового адміністративного правопорушення, вона вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню (див. пункт 46), залишається незрозумілим, як це положення може бути реалізоване на практиці, якщо інформація про особу продовжує залишатися в Реєстрі корупціонерів навіть після цього, і немає можливості її вилучити.

124.  У справі заявника минуло більше п’яти років з моменту винесення остаточного судового рішення про визнання його винним у вчиненні адміністративного правопорушення. Протягом більшої частини цього часу^[13] його повне імʼя залишалося опублікованим у Реєстрі корупціонерів, що позбавляло заявника будь-яких засобів захисту від посягань на його моральну та професійну репутацію. До того ж, якщо чинне законодавство не зміниться, така ситуація триватиме протягом невизначеного строку. Суд вважає, що за таких обставин і незалежно від будь-яких інших аргументів, висунутих заявником, вимога пропорційності не була дотримана.

125.  Загалом, втручання у право заявника на повагу до його приватного життя не ґрунтувалося на відповідних та достатніх підставах і не було пропорційним досягненню заявленої законної мети.

126.  З цього випливає, що було порушено статтю 8 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 18 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЯМИ 6 І 8 КОНВЕНЦІЇ

127.  Заявник стверджував, що провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо нього та подальше внесення його імені до Реєстру корупціонерів було спрямоване на досягнення прихованої мети, що є порушенням статті 18 у поєднанні зі статтями 6 та 8 Конвенції.

Стаття 18 Конвенції передбачає:

«Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.»

A. Прийнятність

128.  Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

 1. Доводи сторін

(a) Заявник

129.  Заявник стверджував, що реальною причиною до початку провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо нього, його проведення без дотримання основних гарантій справедливості та подальшого внесення його імені до Реєстру корупціонерів були зусилля Міністра внутрішніх справ та Генерального прокурора, спрямовані на його дискредитацію та помсту за розслідування НАБУ або іншу діяльність, що негативно впливала на цих посадових осіб.

130.  На підтримку цього твердження заявник посилався на те, що він вважав публічними проявами абсолютної ворожості до нього з боку тодішнього Міністра внутрішніх справ. Заявник звернув увагу Суду на те, що цей Міністр займав найвищу ієрархічну позицію по відношенню до Національної поліції України, співробітники якої займалися його справою. На думку заявника, Міністр мав усі можливості впливати на відповідне розслідування. Крім того, заявник стверджував, що тодішній Генеральний прокурор також намагався помститися йому та дискредитувати його. Заявник зазначив, що органи прокуратури мали значні важелі впливу як на ключового свідка, так і на суд першої інстанції у його справі.

131.  Заявник також стверджував, що процесуальні недоліки у провадженні у справі про адміністративне правопорушення щодо нього були достатньо суттєвими, щоб викликати серйозні сумніви щодо їхньої справжньої мети.

132.  Насамкінець, заявник звернув увагу Суду на безуспішні спроби ініціювати внесення змін до законодавства з метою спрощення процедури звільнення його з посади директора НАБУ та розширення підстав для такого звільнення до засудження в рамках провадження у справах про адміністративні правопорушення. Це свідчило, на думку заявника, про те, що він став особистою мішенню.

(b) Уряд

133.  Уряд стверджував, що не було жодного звʼязку між кримінальними провадженнями, у яких розслідування здійснювало НАБУ під керівництвом заявника, та провадженням у справі про адміністративне правопорушення, розпочатого щодо нього.

134.  На думку Уряду, не було підстав ставити під сумнів добросовісність національних органів влади, які просто виконали свій обовʼязок розслідувати будь-яку заяву про корупцію. Після отримання такої заяви від Н. щодо заявника прокуратура, вважаючи, що могло бути вчинено адміністративне правопорушення, направили матеріали справи до Національної поліції України для подальшої перевірки.

135.  Крім того, Уряд стверджував, що немає жодних доказів того, що Міністр внутрішніх справ будь-яким чином впливав на Національну поліцію України стосовно провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника.

136.  Насамкінець, Уряд повторив свої аргументи, які він раніше висунув щодо скарг за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції, про те, що заявник був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, повʼязаного з корупцією, законними судовими рішеннями, включення його імені до Реєстру корупціонерів було здійснено відповідно до чинних положень законодавства, і що, в будь-якому випадку, все це мало незначний вплив на карʼєру заявника.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

137.  Загальні принципи щодо тлумачення та застосування статті 18 Конвенції були встановлені в рішенні у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, 287-317, від 28 листопада 2017 року) і згодом підтверджені в рішеннях у справах «Навальний проти Росії» ([ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява
№ 29580/12 та 4 інших, пункт 164-65, від 15 листопада 2018 року) та «Селахаттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)» [ВП] (Selahattin Demirtaş v. Turkey (№ 2) [GC], заява № 14305/17, пункт 421-22, від 22 грудня 2020 року).

138.  Згідно з практикою Суду, стаття 18 Конвенції може застосовуватися у поєднанні зі статтею 6 та статтею 8 Конвенції. Що стосується її застосування у поєднанні зі статтею 6 Конвенції, Суд постановив, що права, які захищаються цією статтею, є гарантіями, щодо яких можуть проявлятися фундаментальні порушення з боку держави (див. рішення у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» [ВП] (Ukraine v. Russia (re Crimea) [GC], заяви № 20958/14 та
№ 38334/18, пункт 1338, від 25 червня 2024 року). Що стосується застосовності статті 18 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, Суд розглядає перше положення як таке, що доповнює останню, враховуючи, що стаття 18 Конвенції прямо забороняє Високим Договірним Сторонам обмежувати закріплені Конвенцією права та свободи у цілях, не передбачених самою Конвенцією (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункти 287-88).

139.  Окремий розгляд скарги за статтею 18 Конвенції є виправданим, тільки якщо скарга на обмеження, яке було застосоване з метою, не передбаченою Конвенцією, вбачається основним аспектом справи
(так само, пункт 291).

140.  Суд постановив, що існує суттєва різниця між випадками, коли передбачена мета була такою, що дійсно спонукала органи державної влади до дій, хоча вони також бажали отримати якусь іншу перевагу, та випадками, коли передбачена мета, хоча й існувала, насправді була лише прикриттям, яке дозволяло органам державної влади досягти інших цілей, які були головним напрямком їхніх зусиль. Твердження, що наявність будь-якої іншої мети сама собою суперечить статті 18 Конвенції, не відобразить цієї принципової відмінності та суперечитиме предмету і меті статті 18 Конвенції, яка забороняє зловживання владою. Дійсно, це може означати, що кожного разу, коли Суд виключає мету або підстави, про які стверджує Уряд за матеріальним аспектом Конвенції, він має встановити порушення статті 18 Конвенції, оскільки твердження Уряду будуть доказом того, що органи державної влади переслідували не тільки мету, яку Суд визнав законною, але також і іншу (так само, пункт 303).

141.  З тих самих підстав висновок, що обмеження переслідує мету, передбачену Конвенцією, не обов’язково виключає порушення статті 18 Конвенції. Дійсно, у протилежному випадку це положення буде позбавлено його автономного характеру (там само, пункт 304).

142.  Тому Суд вважає, що обмеження може бути сумісним з матеріальним положенням Конвенції, яке його дозволяє з огляду на переслідування ним дозволеної цим положенням мети, проте все ще порушує статтю 18 Конвенції, оскільки воно переважно здійснювалося з іншою метою, не передбаченою Конвенцією; інакше кажучи, якщо ця інша мета була переважаючою. І навпаки, якщо передбачена мета була основною, обмеження не суперечитиме статті 18 Конвенції, навіть якщо воно також переслідує іншу мету (там само, пункт 305).

143.  Те, яка мета переважає у цій справі, залежить від усіх обставин. Оцінюючи це питання, Суд враховуватиме характер і ступінь неприйнятності стверджуваної прихованої мети, а також те, що Конвенція була призначена для підтримки та сприяння ідеалам і цінностям демократичного суспільства, заснованого на принципі верховенства права (так само, пункт 307).

144.  Суд застосовує свій звичайний підхід до доведення, розглядаючи скарги за статтею 18 Конвенції (там само, пункт 310). Перший аспект цього підходу полягає в тому, що як правило, тягар доведення не покладається на одну або іншу сторону, оскільки Суд розглядає наявні в нього матеріали незалежно від їхнього походження, та у тому, що за необхідності він може отримати матеріали з власної ініціативи. Другий аспект підходу Суду полягає в тому, що застосовується критерій доведеності «поза розумним сумнівом». Разом з цим цей критерій не співпадає з критерієм національних правових систем, в яких він застосовується. По-перше, така доведеність може також випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. По-друге, рівень переконання, необхідний для досягнення висновку, нерозривно повʼязаний зі специфікою фактів, характером тверджень і відповідним конвенційним правом, про можливе порушення якого йдеться. Третій аспект підходу Суду полягає в тому, що Суд може на свій розсуд оцінювати не тільки прийнятність і відповідність, але й доказову вагу кожного представленого йому доказу. Немає жодних підстав для того, щоб Суд обмежувався прямим доказом щодо скарг за статтею 18 Конвенції або застосовував спеціальний критерій доведеності таких тверджень. Непрямі докази у цьому контексті означають інформацію про первинні або контекстуальні факти чи наслідки подій, які можуть бути підставою для висновків про первинні факти (так само, пункти 311 і 314-317).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

145.  Суд вважає, що скарга заявника за статтею 18 Конвенції стосується основного аспекту справи, суть якої не була розглянута під час оцінки Судом скарг заявника за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції. Тому Суд розглядатиме цю скаргу окремо (див. пункт 139).

146.  Аналізуючи скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та встановлюючи порушення цього положення, Суд не був зобов’язаний вирішувати, чи використовувався судовий розгляд справи заявника з будь-якою «прихованою метою» (див. пункти 59-94). Відповідь на це питання має бути надана зараз, у контексті аналізу Судом скарги заявника за статтею 18 Конвенції (див. пункти 138).

147.  Що стосується скарги заявника за статтею 8 Конвенції, Суд визнав, що втручання в його право на повагу до приватного життя могло розглядатися як таке, що переслідувало законну мету запобігання корупції на державній службі (див. пункт 119). Потрібно ще зʼясувати, чи переслідувало відповідне втручання додатково будь-яку іншу мету, та якщо так, то чи була ця прихована мета переважаючою (див. пункти 140-143).

148.  Суд зазначає, що до подій, про які йдеться, Міністр внутрішніх справ дійсно виявляв ворожість до заявника (див. пункти 6-9), а між НАБУ та ГПУ існували певні розбіжності, якщо не конфлікти (див. пункти 11-12). Проте цих факторів самих по собі недостатньо для того, щоб зробити будь-які висновки (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункти 320 і 322, та рішення у справі «Саакашвілі проти Грузії» (Saakashvili v. Georgia), заяви № 6232/20 і № 22394/20, пункт 161, від 23 травня 2024 року).

149.  Суд погоджується з Урядом у тому, що будь-які твердження про корупцію мають бути належним чином розслідувані (див. пункт 134). Крім того, згідно з практикою Суду, Конвенція не передбачає права не бути притягнутим до відповідальності (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункт 320).

150.  Зважаючи на це, Суд не залишає поза увагою деякі обставини, повʼязані з провадженням у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника, які можуть тлумачитись як такі, що свідчать про наявність певного прихованого мотиву.

151.  Згідно з показаннями заявника, які були послідовними протягом усього судового розгляду і які так і не були спростовані, у березні 2019 року його друг, Н., звернувся до органів влади із клопотанням про зняття з нього судимості за старою справою (див. пункт 30). Суд погоджується з аргументами заявника про те, що це можна розглядати як надання прокуратурі засобів впливу на Н. Він зазначає, що незабаром після цього Н. був допитаний ГПУ як свідок у рамках кримінального розслідування, не повʼязаного з подіями цієї справи (див. пункт 15). Як вбачається, Н. згадував щось про те, що він брав участь в організації свят для сімʼї заявника (так само), але невідомо, що саме і за яких обставин. Згідно з протоколом його другого допиту 23 квітня 2019 року, цього разу присвяченого виключно питанню про нібито фінансування ним відпочинку заявника, саме слідчий, як видається, підсумував виклад подій, нібито раніше наданий Н., і в основному вимагав від останнього підтвердження цього (див. пункт 16).

152.  Крім того, згідно з протоколом допиту від 23 квітня 2019 року, Н. стверджував, що витратив понад 16 000 євро на відпочинок заявника, тоді як пізніше відповідна сума в його твердженнях зменшилася до приблизно 250 євро (див. пункти 16 та 20). На той момент протокол допиту свідка, в якому згадується про 16 000 євро, був переданий засобам масової інформації «джерелом у правоохоронних органах» і отримав широке висвітлення у засобах масової інформації, які в основному наголошували на надзвичайно великих сумах, нібито витрачених на «розкішний» відпочинок заявника (див. пункт 17).

153.  З огляду на це Генеральний прокурор зробив публічну заяву про те, що заявник міг «забути оплатити досить значні рахунки за відпочинок своєї сімʼї та друзів» (див. пункт 19).

154.  Суд вважає, що всі зазначені обставини, в сукупності, вказують на те, що, окрім задекларованої мети перевірки заяви про корупцію, прокуратура могла також намагатися націлитися на заявника особисто та дискредитувати його. Крім того, як вбачається, саме ця прихована мета була тією, яка дійсно керувала органами влади. У звʼязку з цим Суд посилається на: наявність певної ворожості між НАБУ та ГПУ; вразливість Н. до тиску з боку прокуратури; незрозумілі обставини, за яких він надав свої перші показання щодо заявника, які були витлумачені як такі, що викривають останнього; разючу різницю між сумою, яка спочатку стверджувалася у звʼязку з відпочинком заявника і просочилася в засоби масової інформації, та сумою, яку Н. назвав згодом (а саме 16 000 євро проти 250 євро); саме існування витоку інформації; а також публічна заява Генерального прокурора.

155.  Суд також зауважує, що розслідування було згодом доручено Національній поліції України, яка перебувала під керівництвом Міністра внутрішніх справ, вороже ставлення якого до заявника було загальновідомим (див. пункти 6-9, 18, 38, та 58).

156.  Що стосується судового провадження у справі заявника, Суд вже встановив, що воно було підірвано серйозними недоліками. Зокрема, Суд встановив, що заявник мав обґрунтовані сумніви щодо відсутності об’єктивної неупередженості з боку судді суду першої інстанції і що ці сумніви так і не були розглянуті (див. пункти 88-92). Крім того, Суд встановив, що національні суди свавільно розподілили тягар доведення та не розглянули вагомі аргументи заявника, внаслідок чого він був позбавлений будь-якої практичної можливості ефективно оскаржити висунуті проти нього обвинувачення (див., зокрема,
пункт 82).

157.  Суд вважає, що спосіб, у який проводилося це провадження, не тільки не розвіяв вже існуючу на той час підозру щодо наявності прихованих мотивів у переслідуванні заявника, а навпаки, посилив їх.

158.  У контексті всіх зазначених міркувань Суд вважає достатньою мірою встановленим, що основною метою органів влади у цій справі було не запобігання корупції на державній службі, як стверджував Уряд, а радше особисте посягання на моральну та професійну репутацію заявника.

159.  Отже, було порушено статтю 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 6 та 8 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

160.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

161.  Заявник стверджував, що, хоча він зазнав матеріальної та моральної шкоди і поніс значні витрати на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, він вважає, що встановлення Судом порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію.

162.  Суд не вбачає підстав не погодитися і постановляє, що встановлення порушення сама собою є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, яку міг зазнати заявник (див. для порівняння рішення у справі «Центр демократії та верховенства права проти України», (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), заява № 10090/16, пункти 123-24, від 26 березня 2020 року).

163.  За відсутності вимоги заявника про відшкодування матеріальної шкоди або судових та інших витрат, присудження відшкодування у звʼязку з цим не вимагається.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 1. Оголошує заяву прийнятною;

 2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

 3. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;

 4. Постановляє, що було порушено статтю 18 Конвенції у поєднання зі статтями 6 і 8 Конвенції;

 5. Постановляє, що встановлення порушення саме собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, завданої заявнику.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 квітня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

                                Мартіна Келлер                                                        Маттіас Гуйомар
                                (Martina Keller)                                                        (Mattias Guyomar)

                        Заступник Секретаря                                                                Голова

Переклад: Катерина Шуліка, юристка адвокатського об’єднання «Назар Кульчицький та Партнери»

---