ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «КОСМАЦЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF KOSMATSKA v. UKRAINE)

(Заява № 9953/16)

РІШЕННЯ

 

Ст. 1 Першого протоколу • Мирне володіння майном • Визнання недійсним права власності заявниці на земельну ділянку в результаті дій прокурора щодо її повернення державі без компенсації, яку вона придбала у приватних осіб, котрі отримали цю ділянку від держави • Серйозні сумніви щодо законності та правомірності втручання • Вимога до заявниці звертатися за компенсацією до продавців не є обґрунтованою з точки зору пропорційності втручання • Зміни до національного законодавства 2025 року, які передбачають компенсацію від держави, не застосовуються до справи заявниці • Накладення непропорційного тягаря Стаття 46 • Виконання рішення суду • Індивідуальні заходи • Держава- відповідач повинна забезпечити повернення заявниці права власності на відчужену земельну ділянку у повному обсязі або надати відшкодування у грошовій формі чи рівнозначне майно

 

СТРАСБУРГ

 

04 грудня 2025 року

 

Це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням

 

 

У справі «Космацька проти України,

• Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
  • Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), Голова, Георгіс А. Сергідес (Georgios A. Serghides), Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),
  • Андреас Зюнд (Andreas Zünd),
  • Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), Ваге Григорян (Vahe Grigoryan),
  • Себастьєн Бʼянкері (Sébastien Biancheri), судді,
  • та Вікторія Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,
• З огляду на:
  • заяву (№ 9953/16) яку 12 лютого 2016 року подала до суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Наталія Валеріївна Космацька (далі – заявниця);
  • рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд); зауваження сторін;
  • після обговорення за зачиненими дверима 12 листопада 2025 року, постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

 

 

ВСТУП

1. Заява стосується позбавлення заявниці земельної ділянки, яку вона придбала у приватних осіб, внаслідок судових рішень, якими було задоволено позов прокурора про повернення земельної ділянки державі. Заявниця посилалась на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

ФАКТИ

2. Заявниця народилась в 1977 році та проживає у селі Гатне Київської  області.  Заявницю  представляла  адвокат  пані А.Б. Кульчицька, яка практикує у м. Києві.
3. Уряд представляла його Уповноважена пані Маргарита Сокоренко.
4. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

 

1. ПЕРВИННЕ ВИДІЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ

5. Декількома рішеннями, прийнятими у квітні 2008 року, Бородянська районна державна адміністрація Київської області (далі – Бородянська РДА) виділила земельні ділянки площею 2 гектари (га) кожна шляхом приватизації 109 особами для ведення особистого селянського господарства. Земельні ділянки розташовувались поблизу села Майданівка. У липні 2008 року відповідні особи отримали документи про право власності на землю.

6. У жовтні 2008 року 14 осіб продали свої земельні ділянки заявниці, яка через два місяці отримала документи про право власності на обʼєднану земельну ділянку площею 28 га. Копії договорів купівлі- продажу до суду не надавалися. Заявниця стверджувала, що вона сплатила загалом 3 029 145 гривень (далі – грн, еквівалент приблизно 436 000 євро на момент подій).
7. У невстановлену дату 2008 року прокурор місцевої прокуратури провів розслідування щодо виділення відповідних земельних ділянок. Суду не було надано матеріалів цього розслідування, але з інших документів, що містяться в справі, випливає, що було встановлено, що деякі особи, яким було виділено землю, ніколи не зверталися до Бородянської РДА з приводу приватизації земельної ділянки або втратили свої паспорти та/або інші документи, що посвідчують особу, приблизно в той самий період. Ці факти вказували на можливість того, що треті особи, керуючись особистими інтересами, могли скористатися ситуацією.
8. 21 жовтня 2010 року, після подання прокурором позову на підставі результатів зазначеного розслідування, Київський апеляційний адміністративний суд скасував рішення Бородянської РДА від 2008 року про виділення земельних ділянок. Суд, по суті, посилався на висновки прокурора. У рішенні зазначено, що «деякі» із 109 осіб ніколи не подавали заяв на приватизацію земельної ділянки, але не вказано, хто саме ці особи, скільки із 109 осіб не подавали заяв і чи вимагає така ситуація скасування оскаржуваних рішень Бородянської РДА у повному обсязі. Рішення не було оскаржено та набрало законної сили. Зацікавлені особи не брали участі в цих провадженнях.

 

2. ПОЗБАВЛЕННЯ ЗАЯВНИЦІ ПРАВА НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ

9. У листопаді 2013 року прокурор провів ще одне розслідування щодо виділення земельної ділянки Бородянською РДА та її подальшої передачі заявниці. У відповідній постанові про порушення кримінальної справи зазначалося, що воно було зумовлено тим фактом, що «під час попереднього розслідування та судового розгляду не було встановлено, що документи про право власності були видані [залученими] приватним особами», а також через те, що після скасування рішень Бородянської РДА 2008 року зазначені земельні ділянки не були повернуті Майданівській сільській раді. Це свідчило про можливі подальші порушення земельного законодавства.
10. Як вбачається з наявних документів в грудні 2013 року було порушено кримінальну справу щодо виділення зазначеної земельної ділянки, яка була кваліфікована як шахрайство.

11. Суду не було надано жодних матеріалів, що стосуються результатів зазначеного розслідування 2013 року або кримінальної справи (зокрема, чи було повідомлено про підозру будь-якій особі або висунуто обвинувачення у цій справі та яким був її результат).
12. Як вбачається після зазначеного розслідування прокурор подав позови до осіб, які отримали земельні ділянки у 2008 році, з метою визнати недійсним їхнє право власності, включаючи осіб, які продали свої земельні ділянки заявниці. Відповідні судові рішення про визнання права власності недійсними були винесені в період з лютого по травень 2014 року; вони були досить короткими і містили стандартні формулювання, в основному посилаючись на рішення від 21 жовтня 2010 року (див. пункт 8).
13. У квітні 2014 року прокурор подав позов до заявниці з метою визнання недійсним її права власності на земельну ділянку площею 28 га та повернення її державі. Він посилався, inter alia, на статті 387 і 388 Цивільного кодексу України (див. пункт 19) і згадав про попередні судові провадження, в результаті яких були скасовані рішення Бородянської РДА від 2008 року, а також про судові провадження, в результаті яких були визнані недійсними права власності первинних власників (див. пункти 8 і 12). Прокурор повторив, що під час розслідування 2008 року та судового розгляду 2010 року не було відомо, що документи про право власності були видані приватним особам.
14. У своїх зауваженнях заявниця стверджувала, що прокурор пропустив трирічний строк позовної давності, оскільки він мав знати про стверджуване порушення щодо придбання зазначеної земельної ділянки задовго до квітня 2014 року. Зокрема, вона стверджувала, що прокурор мав бути обізнаний про стверджуване порушення вже в жовтні 2010 року, коли суд скасував рішення Бородянської РДА від 2008 року. Заявниця також стверджувала, що вона була добросовісним набувачем земельної ділянки, а тому, її не можна було витребувати у неї, та що жодна з підстав для припинення права власності на землю, встановлених статтею 140 Земельного кодексу (див. пункт 22), не була застосовна до її справи.
15. Позов прокурора було задоволено судами трьох інстанцій, а остаточне рішення було винесено Вищим спеціалізованим судом у цивільних і кримінальних справах 12 серпня 2015 року. Суди, по суті, встановили, що попередні провадження, результатом яких стало скасування рішень Бородянської РДА 2008 року та визнання недійсними право власності первинних власників, продемонстрували, що земля була незаконно вилучена з володіння держави і що її можна було повернути на підставі статті 387 та частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України. Суди також відхилили аргументи заявниці щодо строку позовної давності як необґрунтовані, враховуючи, що прокурор дізнався про незаконність придбання землі лише у 2013 році в результаті другого розслідування.

 

3. ІНШІ ПОВ’ЯЗАНІ ФАКТИ

16. У своїх подальших зауваженнях до Суду заявниця зазначила, що прокурор подав ще один позов до неї (позов rei vindicatio) щодо придбання інших земельних ділянок. У рішенні, винесеному Верховним Судом 13 листопада 2019 року (справа № 360/625/16-ц), позов прокурора було відхилено, оскільки він пропустив трирічний строк позовної давності, який мав бути обчислений з моменту проведення прокурором розслідування у 2008 році. Суд також зазначив, що не було жодних доказів того, що заявниця мала будь-який стосунок до прийняття рішень Бородянської РДА 2008 року, і що її право власності було належним чином зареєстровано на той час.
17. Заявниця також стверджувала, що у 2020 році прокурор подав ще один позов щодо цих земельних ділянок, цього разу з метою усунення перешкод у користуванні земельними ділянками (негаторний позов). Його позов був відхилений місцевим судом, оскільки негаторний позов був неналежним способом захисту за цих обставин, а належний спосіб захисту – позов rei vindicatio – вже був використаний. Апеляційне провадження тривало.

 

ВІДПОВІДНА ПРАВОВА БАЗА

1. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

18. Відповідні положення Конституції України передбачають:

Стаття 13

«Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. »

Стаття 14

«Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.»

Стаття 56

«Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.»

 

2. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ (2003 РОКУ)

19. Відповідні положення Цивільного кодексу України, у редакції, чинній на момент подій, передбачають:

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

«1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування…»

…

Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння

«1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.»

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

«1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1. було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2. було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3. вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадка.

…»

Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння

«…

3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна [під час перебування у його володінні], здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів

4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.»

…

Стаття 661. Відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця

«1. У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

2. Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним.

…»

Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування

«1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.»

 

20. 12 березня 2025 року Верховна Рада України прийняла закон (Закон № 4292-IX), яким внесла зміни до Цивільного кодексу України та Цивільного і Господарського процесуальних кодексів України спрямовані на захист добросовісних набувачів. Закон набрав чинності 09 квітня 2025 року.
21. Зміни передбачають спеціальний десятирічний строк позовної давності для подання позову про витребування майна, яке раніше належало державі або територіальним громадам, який обчислюється з дати, коли майно перестало перебувати у володінні держави або територіальних громад (на відміну від загального трирічного строку позовної давності, який обчислюється з дати, коли особа, якої це стосується, дізналася про порушення її майнових прав). Зміни також передбачають, що особі, у якої держава витребовує майно, надається компенсація  вартості  такого  майна,  розмір  якої  встановлюється відповідно до національної процедури оцінки майна. Остання вимога забезпечується шляхом зобов’язання органу державної влади, при поданні відповідного позову до суду, внести вартість такого майна на спеціальний рахунок суду. Недотримання цієї вимоги означає, що такий позов залишається без розгляду і повертається позивачу. Зміни, внесені Законом № 4292-IX, застосовуються «на майбутнє», мають зворотну дію в часі лише для відповідних справ, що знаходяться на розгляді в судах першої інстанції. Після витребування майна на користь держави та виплати його вартості колишньому приватному власнику, держава (або територіальна громада) набуває право пред’явити позови про стягнення виплачених грошових коштів до особи, дії якої призвели до вибуття майна з володіння держави.

 

3. ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ (2002 РОКУ)

22. Відповідні частини Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачають:

Стаття 125. Виникнення права на земельну ділянку

«Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

…»

Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку

«Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

(a) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; (б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; (в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

(г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

(ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

(д) конфіскація за рішенням суду;

(е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.».

 

ПРАВО

4. СТВЕРДЖУВАНЕ        ПОРУШЕННЯ        СТАТТІ        1        ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

23. Заявниця скаржилася, що позбавлення її власності було незаконним і непропорційним, оскільки їй не було надано жодної компенсації. Вона також скаржилася, що національні суди не застосували встановлений законом строк позовної давності щодо дій прокурора проти неї. Вона посилалася на статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, яка передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

 

1. Прийнятність

24. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала національних засобів юридичного захисту, оскільки вона ніколи не подавала до національних судів позов (1) про відшкодування шкоди державою відповідно до статті 56 Конституції України, або (2) про відшкодування шкоди до продавців з метою повернення суми, яку вона сплатила за землю, відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України, або (3) про відшкодування вартості будь-яких зроблених інвестицій або витрат на утримання майна, відповідно до статті 390 Цивільного кодексу України. Вони навели приклади відповідної судової практики національних судів.
25. У звʼязку з необхідністю вичерпати конкретний засіб правового захисту заявниця наголосила, посилаючись на рішення у справі «Фонд

«Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine) (заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року), в якій Суд зазначив, що засіб юридичного захисту, який не може призвести до відновлення права власності, не є обовʼязковим для застосування для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції, що вона вичерпала всі доступні національні засоби юридичного захисту. Заявниця також заперечувала ефективність засобів юридичного захисту, запропонованих Урядом. Зокрема, вона стверджувала, що стаття 390 Цивільного кодексу України була спрямована на відшкодування інвестицій, зроблених у майно, або його утримання, але не його вартості як такої.

26. Суд зазначає, що заявниця вичерпала всі доступні їй засоби оскарження рішення про визнання недійсним її права власності на спірну земельну ділянку, стверджуючи, як і в Суді, що визнання недійсним було незаконним і необґрунтованим (див. пункт 15). За цих обставин питання про можливість для заявниці отримати відшкодування збитків після визнання недійсним її права власності не стосується вичерпання національних засобів юридичного захисту, а стосується оцінки наслідків втручання і, отже, його пропорційності, а також розрахунку матеріальної шкоди, у випадку встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду і розгляне питання про відшкодування шкоди в межах наведеного далі аналізу пропорційності (там само, пункт 47 in fine).
27. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

 

2. Суть

1. Доводи сторін

28. Заявниця стверджувала, що відповідне втручання не відповідало закону, оскільки у своїх рішеннях суди посилалися на частину третю статті 388 Цивільного кодексу України, яка стосувалася ситуацій, коли майно було витребуване у особи, яка отримала його безкоштовно, що не відповідало ситуації заявниці, оскільки вона заплатила за земельну ділянку. Крім того, стаття 388 Цивільного кодексу України дозволяла витребувати майно у добросовісного набувача лише в тому випадку, якщо воно вибуло з володіння власника «проти його волі». У її випадку земельна ділянка була передана у приватну власність органом, уповноваженим розпоряджатися землею в рамках процедури приватизації, тобто органи державної влади мали всю інформацію про таку передачу землі і мали намір це зробити.
29. Щодо критеріїв законності, заявниця також стверджувала, що суди не оцінили належним чином застосування строку позовної давності, який, на її думку, мав бути обрахований не пізніше ніж з 21 жовтня 2010 року, тобто з дати винесення рішення Київського апеляційного адміністративного суду, яким було скасовано рішення Бородянської РДА 2008 року про виділення землі (якщо не з дати первинного запиту прокурора 2008 року, коли він, мабуть, дізнався про всі обставини передачі зазначеної землі). У цьому контексті заявниця наголосила, що подальші провадження щодо її інших земельних ділянок (див. пункт 16) довели, що національні суди вважали 2008 рік правильною початковою датою для обчислення трирічного строку позовної давності.

30. З огляду на зазначені обставини, заявниця стверджувала, що в її випадку критерії законності не були дотримані.
31. Що стосується втручання в суспільні інтереси, заявниця зазначила, що ані під час провадження на національному рівні, ані в Суді не було належним чином пояснено, який саме суспільний інтерес переслідувався відповідним втручанням. Вона вважала аргументи Уряду з цього питання надто загальними. Заявниця також зазначила, що вона все ще була зазначена як власниця відповідної земельної ділянки у відповідному державному реєстрі і що земля не використовувалася державою або «будь-ким іншим».
32. Насамкінець, стосовно пропорційності, заявниця зазначила, що її було позбавлено свого майна без будь-якої компенсації та оскільки землю було витребувано державою, саме держава мала надати таку компенсацію, а не попередні приватні власники.
33. Уряд визнав, що було втручання у майнові права заявниці. Проте Урядв вважав, що це втручання відповідало критеріям, передбаченим у другому абзаці статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Стосовно законності, Уряд стверджував, що національне законодавство передбачало можливість витребування майна від особи, яка набула його незаконним шляхом, як це було у даному випадку. Уряд не навів жодних конкретних законодавчих положень з цього питання.
34. Стосовно суспільного інтересу, Уряд стверджував, що витребування земельної ділянки було в інтересах принципу верховенства права та суспільства в цілому, оскільки, згідно з Конституцією України, земля є власністю народу України. Стосовно пропорційності, Уряд дотримувався своєї позиції щодо можливості заявника вимагати компенсацію, описану вище в розділі про прийнятність (див. пункт 24).

 

2. Оцінка суду

35. Суд вважає, що в цій справі було втручання у майнові права заявниці, оскільки її право власності було визнано недійсним остаточним рішенням суду. Той факт, що вона, вочевидь, залишилася зареєстрованою власницею відповідної земельної ділянки, не впливає на зазначений висновок, оскільки така реєстрація без належних законних підстав не може вважатися наданням будь-яких прав власності. Незалежно від того, чи розглядається це як позбавлення майна або контроль за користуванням майном, застосовні принципи залишаються такими ж (див., наприклад, рішення у справі «Компанія

«Юнспед Пакет Сервісі СаН Ве Тік. А.Ш. проти Болгарії» (Ünsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.Ş.v. Bulgaria), заява № 3503/08, пункти 39 і 40, від 13 жовтня 2015 року, та рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41 і 42 та 45, від 16 лютого 2017 року). Тому Суд розгляне, чи було це втручання законним, переслідувало суспільний інтерес та чи було пропорційним.

36. Стосовно питання законності Суд зауважує, що подаючи позов у 2014 році, прокурор посилався на статті 387 і 388 Цивільного кодексу України, не вказавши жодних конкретних пунктів. У своїх рішеннях національні суди посилалися на статтю 387 та прямо на частину третю статті 388 Цивільного кодексу України як на підстави для задоволення позову прокурора про визнання недійсним права власності заявниці на землю (див. пункт 15).
37. Стосовно попереднього положення, яке стосувалося випадків незаконного придбання майна, Суд зазначає, що безперечно, заявниця придбала зазначену землю на підставі кількох договорів купівлі- продажу та зареєструвала своє право власності на обʼєднану земельну ділянку в компетентних органах державної влади. Суд зважає на особливі обставини придбання землі заявницею, оскільки, вочевидь, вона приблизно в той самий час придбала значну кількість менших земельних ділянок в тій самій місцевості, а згодом обʼєднала їх у кілька більших ділянок (див. пункти 6 і 16). Хоча згідно з версією подій прокурора деякі з первинних власників ніколи не зверталися до органів державної влади щодо приватизації землі, а треті особи діяли шахрайським шляхом, представляючи їх інтереси, за відсутності відповідного висновку компетентного національного суду або іншої вичерпної інформації та документів Суд не може робити припущень щодо того чи повинна була заявниця знати про порушення під час придбання відповідної землі (в якості протилежного прикладу ухвала щодо прийнятності у справі «Василевська проти України» (Vasylevska v. Ukraine), заява № 37919/15, пункт 20, від 04 липня 2024 року). Крім того, жодного разу національні органи державної влади не вважали, що заявниця діяла недобросовісно або могла бути причетна до будь-яких правопорушень (див. рішення у справі «Бейнарович та інші проти Литви» (Beinarovič and Others v. Lithuania), заява № 70520/10 та 2 інші заяви, пункт 144, від 12 червня 2018 року та рішення у справі «Надточій проти України» [Комітет] (Nadtochiy v. Ukraine) [Committee], заява

№ 32899/13, пункти 5 і 12, від 20 вересня 2022 року. У звʼязку з цим Суд звертає увагу на висновки Верховного Суду у справі № 360/625/16-ц (див. пункт 16) стосовно інших земельних ділянок заявниці, які свідчать про те, що заявниця не мала жодного стосунку до незаконного початкового виділення земельних ділянок у 2008 році. Уряд також не вказував на те, що заявниця була якимось чином причетна до ситуації, повʼязаної з виділенням відповідної земельної ділянки. З огляду на ці факти, як вбачається, підстави для застосування статті 387 Цивільного кодексу України в такій справі були очевидно відсутні.

38. Щодо частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України, яка стосувалася витребування майна у добросовісного набувача, який отримав це майно безкоштовно від особи, яка не мала права його відчужувати, Суд погоджується з аргументом заявниці, що її застосовність була також очевидно сумнівною, оскільки заявниця явно придбала зазначену землю на підставі договорів купівлі-продажу, тобто не безкоштовно, як це передбачено цією нормою. Національні суди не згадували жодних інших частин цієї статті, які могли б слугувати підставою для визнання права власності заявниці недійсним.

39. У звʼязку з цим Суд також зазначає, що під час провадження на національному рівні заявниця стверджувала, що жодна з підстав для припинення права власності на земельну ділянку, які вичерпно наведені у статті 140 Земельного кодексу України, не застосовувалася в її справі (див. пункти 14 і 22). Як вбачається, суди не надали жодної відповіді на цей аргумент. Уряд також не надав жодних пояснень з цього питання. Суд зауважує, що він уже розглядав схожу ситуацію в рішенні у справі

«Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine) (заяви № 27849/15 та № 33358/15, пункти 44 та 47, від 24 жовтня 2024 року) і що цей аргумент був однією з причин, які давали підстави сумніватися в законності втручання у права заявників у цій справі.

40. Крім того, ще одним елементом, який не можна не враховувати в даній справі, є застосування строку позовної давності. Сторони не заперечували, що строк позовної давності становив три роки, який мав обчислюватися з дати, коли особа або орган (в даному випадку прокурор) дізналася або мала дізнатися про стверджуване порушення. Прокурор стверджував, а національні суди погодилися з цим, що початкова дата була в 2013 році, коли прокурор провів друге розслідування щодо виділення земельних ділянок Бородянською РДА (див. пункт 15). Суд зазначає, що в постанові про порушення кримінальної справи зазначалося, що воно є необхідним, оскільки під час попереднього розслідування та судового розгляду, тобто у 2008 та 2010 роках, не було встановлено, що документи про право власності на земельні ділянки були видані приватним особам, хоча такі документи були видані незабаром після прийняття рішень про виділення земельних ділянок (у липні та грудні 2008 року; див. пункти 5 та 6). У зв’язку з цим Суд також не може ігнорувати той факт, що в подальших провадженнях, ініційованих прокурором щодо заявниці стосовно інших земельних ділянок, суди відхилили позов прокурора, визнавши, що він пропустив строк позовної давності, який мав обчислюватися з 2008 року (див. пункт 16).
41. Суд враховує, що його завдання не полягає у заміні собою національних судів у питанні тлумачення національного законодавства, але вважає, що підхід, застосований судами у даній справі щодо застосування строку позовної давності, викликає сумніви щодо його обґрунтованості та сумісності з принципом юридичної визначеності (див. рішення у справі «Куршун проти Туреччини» (Kurşun v. Turkey) заява № 22677/10, пункти 103-104, від 30 жовтня 2018 року та в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Гумінський проти України» [Комітет] (Guminskyy v. Ukraine) [Committee], заява № 7210/15, пункти 20-23, від 11 вересня 2025 року).

42. Щодо питання законність мети, то безсумнівно, що відновлення державою своїх прав власності на незаконно відчужені земельні ділянки може бути виправданою підставою для позбавлення власності, а належне управління землею, що відповідає інтересам суспільства та відповідної територіальної громади є метою, яка відповідає суспільному інтересу у значенні другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Ібрагімбейов та інші проти Азербайджану»  (Ibrahimbeyov  and  Others  v.  Azerbaijan),  заява

№ 32380/13, пункт 48, від 16 лютого 2023 року). Однак з огляду на зазначені серйозні сумніви щодо законності відповідного втручання, існування фактичного суспільного інтересу здатного виправдати анулювання права власності заявниці, також видається сумнівним. Незважаючи на це, Суд вважає непотрібним ухвалення рішення з цих питань, оскільки втручання в будь-якому випадку було непропорційним з наведених далі причин (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справі

«Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункти 57 і 62 та «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), пункт 47).

43. Стосовно пропорційності Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає існування для будь-якого втручання розумного зв’язку пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнули досягти. Цей справедливий баланс буде порушено, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У цьому контексті Суд неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Цей принцип, як правило, не повинен перешкоджати органам державної влади виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Проте необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип «належного урядування» може не лише покладати на органи державної влади обов’язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування. Оцінюючи, чи було доступним заявнику належне відшкодування, Суд повинен враховувати обставини кожної справи, у тому числі отримані суми та зазнані збитки, а також, залежно від обставин, доступність отримання відшкодування шкоди та практичні реалії, в яких опинився заявник (див., наприклад, рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 64, від 16 травня 2013 року з вказаною в ньому практикою). У цьому контексті Суд раніше брав до уваги, inter alia, можливість заявників вимагати відшкодування, отримати альтернативне майно або скористатися іншими формами відшкодування (див., наприклад, рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia) заява № 7097/10, пункти 80-81, від 06 грудня 2011 року та «Берзіньш та інші проти Латвії» (Bērziņš and Others v. Latvia), заява № 73105/12, пункти 99 – 106, від 21 вересня 2021 року).

44. У звʼязку з цим Суд бере до уваги аргумент Уряду, що заявниця могла подати позов проти продавців зазначеного майна відповідно до положень Цивільного кодексу України, що стосуються недійсності правочинів (див. статті 216 та 661 Цивільного кодексу України, наведені у пункті 19), з метою повернення грошей, які вона за неї заплатила.
45. Суд зазначає у звʼязку з цим, що якщо це вимагається національним законодавством, заявники можуть бути зобовʼязані або ініціювати окреме провадження з метою отримання компенсації за майно, втрачене внаслідок помилки органів державної влади, або продемонструвати існування перешкоди, яка перешкоджала поданню або задоволенню обґрунтованих позовів (див. в якості нещодавніх прикладів рішення у справі «Лідія Нікітіна проти Росії» (Lidiya Nikitina v. Russia), заява № 8051/20, пункти 36-40, від 15 березня 2022 року; згадане рішення у справі «Ібрагімбейов та інші проти Азербайджану» (Ibrahimbeyov and Others v. Azerbaijan), пункти 56 – 59; та, mutatis mutandis, рішення у справі «Твердохлєбова проти України» (Tverdokhlebova v. Ukraine), заява № 15830/16, пункти 44-48, від 16 січня 2025 року).
46. Водночас у згаданій справі «Гладишева проти Росії» Суд визнав, що вимога порушення окремого провадження щодо відшкодування шкоди проти колишніх власників є надто формальною і становить надмірний тягар для заявника. У цій справі заявниця була позбавлена права власності на квартиру, яка була незаконно виведена з державної власності і яку заявниця придбала у іншої особи. Їй не було надано жодної компенсації, і вона не мала жодних перспектив отримати від держави аналогічне житло. Суд вважав, що вимагати від заявниці подати позов про відшкодування шкоди до продавця відповідного майна було б рівнозначно тому, що запропонувати заявниці перекласти свій надмірний індивідуальний тягар на іншого добросовісного набувача індивідуального покупця. У такій ситуації Суду було важко зрозуміти, як це могло б поліпшити баланс між суспільним інтересом і необхідністю захищати права особи (див. рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункти 80-83).

47. Суд зазначає, що ситуація у даній справі є подібною до ситуації у справі Гладишевої, оскільки, з огляду на версію подій прокурора (хоча вона і не була встановлена в жодному остаточному судовому рішенні згідно з наданою Суду інформацією), відповідні земельні ділянки спочатку були виведені з державної власності шахрайським шляхом, що негативно вплинуло не тільки на заявницю, як останнього добросовісного власника, але й, можливо, на осіб, на імʼя яких ця земля була спочатку приватизована. За таких обставин держава мала в першу чергу забезпечити дотримання існуючої процедури приватизації землі (див. рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункти 57 та 78-79), а згодом, коли були виявлені можливі правопорушення – забезпечити притягнення винних до відповідальності, в тому числі щодо можливої цивільної відповідальності за збитки, понесені державою. Суд вважає, що якщо не було вжито жодних ефективних заходів у цьому напрямку, як це, очевидно, сталося у даній справі, внаслідок чого останній добросовісний набувач, ймовірно, не зможе ідентифікувати осіб, які несуть кінцеву відповідальність щоб отримати від них компенсацію, виникають сумніви щодо пропорційності втручання держави у майнові права добросовісного набувача. Крім того, перспектива отримання заявницею компенсації у повному розмірі з достатньою оперативністю шляхом подання позову до продавців – щодо особи та ролі яких, очевидно, також існували сумніви – була також віддаленою і вкрай невизначеною.
48. На підставі наведеного, Суд не вважає виправданим з точки зору необхідної пропорційності втручання та необхідності збереження справедливого балансу між інтересами сторін вимагати від заявниці подати позов до первинних власників відповідних земельних ділянок з метою отримати відшкодування. Звідси випливає, що втручання у майнові права заявниці не можна вважати пропорційним заходом.
49. До того ж Суд зазначає, що український законодавець, шляхом внесення змін до Цивільного кодексу України у 2025 році, спрямованих на захист прав добросовісних набувачів (див. пункти 20-21), по суті визнав, що у разі витребування майна у таких власників наслідки, зокрема фінансові, має нести держава. Це стає очевидним з вимоги забезпечити наявність коштів, на момент подання позову rei vindicatio, які будуть присуджені як компенсація відповідній особі у разі задоволення позову. Крім того, ці зміни, як вбачається, не розрізняють способи набуття майна останнім (або єдиним) власником – безпосередньо від держави (шляхом приватизації) або в результаті іншої операції, наприклад, продажу. Важливо те, що зазначене майно спочатку належало державі (або місцевим органам влади) і що останній власник є добросовісним набувачем. Справді, нове законодавство не може виправити ситуацію заявниці, оскільки воно застосовується лише до майбутніх випадків (має зворотну дію у часі лише для справ, що знаходяться на розгляді в судах першої інстанції), але Суд вважає, що такий підхід свідчить погляд законодавця на спосіб вирішення складних ситуацій, які мають місце в даній справі.

50. Насамкінець, щодо аргументу Уряду про те, що заявниця могла б вимагати відповідно до статті 390 Цивільного кодексу України, відшкодування вартості будь-яких зроблених інвестицій або витрат на утримання майна, Суд зазначає, що навіть припускаючи, що такий шлях був доступний на практиці та ефективний, він не був призначений для компенсації втрати майна як такого.
51. З огляду на зазначені міркування, Суд дійшов висновку, що втручання у майнові права заявниці, окрім того, що викликало сумніви щодо його законності, наклало на неї непропорційний тягар. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

5. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТЕЙ 41 ТА 46 КОНВЕНЦІЇ

52. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

53. Відповідна частина статті 46 Конвенції передбачає:

«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.»

54. Заявниця вимагала справедливу сатисфакцію у вигляді повернення земельної ділянки або надання відшкодування у грошовій формі. На її думку, остання становила 11 360 808,33 гривень (еквівалент приблизно 279 300 євро на момент подання заявницею вимоги про справедливу сатисфакцію), що включало загальну вартість 14 земельних ділянок (3 029 145 грн), інфляційних втрат за період з 2014 по 2023 рік (7 491 075,59 грн) та відсоткова ставка 3% за той самий період (840 587,74 грн). На підтвердження вона надала звіт про оцінку від 11 січня 2024 року, підготовлений експертом.

55. Уряд заперечив проти цих вимог, повторивши свою позицію, що заява була неприйнятною або права заявниці не було порушено і що заявниця все ще може подати позов до продавців про стягнення сплаченої ціни та відшкодування збитків.
56. Щодо останнього аргументу Уряду, Суд зазначає, що, очевидно, заявниця не ініціювала такі провадження. Навіть припустивши, що це все ще можна зробити, незважаючи на сплив часу, Суд, враховуючи договірну основу потенційних позовів, що розглядаються, не вважає, що  можливість  такого  провадження  рівнозначна  можливості

«відшкодування» в розумінні статті 41 Конвенції, внаслідок чого присудження Судом справедливої сатисфакції може не вважатися доцільним або необхідним. Суд також вважає, що Уряд не стверджував, що національні суди, у разі прийняття рішення щодо позову заявника до продавців у майбутньому, не зможуть врахувати рішення Суду щодо відшкодування матеріальної шкоди. Отже, Суд перейде до розгляду вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.

57. У даній справі Суд встановив, що позбавлення заявниці права власності на 28 га землі без компенсації було непропорційним заходом. Тому він вважає, що існує прямий причинно-наслідковий звʼязок між встановленим порушенням і вимогою заявниці про відшкодування вартості майна. Щодо решти її вимог про відшкодування матеріальної шкоди, Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового звʼязку між встановленим  порушенням  та  стверджуваною  «інфляцією»  або «відсотками», враховуючи також те, що заявниця не надала пояснень щодо цих вимог.

58. Стосовно пунктів 1 і 2 статті 46 Конвенції, Суд повторно зазначає, що рішення, в якому він встановлює порушення Конвенції або протоколів до неї, покладає на державу-відповідача обов’язок обрати, за умови нагляду Комітету міністрів, заходи загального та/або, за необхідності, індивідуального характеру, які повинні бути запроваджені в національній правовій системі з метою припинення порушення та застосувати всі можливі шляхи виправлення його наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала б, якби порушення не відбулося. Крім того, з Конвенції та її статті 1, зокрема, випливає, що, ратифікуючи Конвенцію та протоколи до неї, Договірні Сторони зобов’язуються забезпечити відповідність їм національного законодавства (див., серед інших джерел, рішення у справах «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania), заява № 47848/08, пункти 158-159, ЄСПЛ 2014;

«Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункт 78, від 15 жовтня 2009 року та «Броньовські проти Польщі» [ВП] (Broniowski v. Poland) [GC], заява № 31443/96, пункт 194, ЄСПЛ 2004-V). Проте за певних особливих обставин Суд визнавав корисним вказати державі-відповідачу тип заходу – індивідуального та/або загального характеру – який могло бути вжито, щоб виправити ситуацію, яка призвела до встановлення порушення (див., наприклад, згадане рішення у справі «Броньовські проти Польщі» (Broniowski v. Poland), пункт 194).

59. Беручи до уваги свої висновки у даній справі (див. пункт 48), Суд вважає, що заявницю слід поставити, наскільки це можливо, у ситуацію, еквівалентну тій, у якій вона б перебувала, якби не було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, шляхом повного відновлення права власності заявниці на витребувану земельну ділянку (шляхом повторного відкриття провадження на національному рівні, якщо це можливо, або іншими засобами). У разі неможливості цього, держава- відповідач повинна надати відшкодування у грошовій формі (розрахованої відповідно до національних вимог щодо оцінки майна та практики Суду) або право власності на рівнозначне майно (див. рішення у справі «Молла Салі проти Греції» (справедлива сатисфакція) [ВП] (Molla Sali v. Greece) (just satisfaction) [GC], заява № 20452/14, пункт 32, від 18 червня 2020 року; «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), пункт 62 та «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункт 106, згадані раніше).
60. Заявниця не висунула вимоги щодо відшкодування моральної шкоди або компенсації судових та інших витрат. Тому Суд нічого не присуджує за цими пунктами.

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;
3. Постановляє, що держава-відповідач повинна забезпечити належними засобами та протягом розумного строку повне повернення заявниці прав власності на земельну ділянку, або надати заявниці відшкодування у грошовій формі чи у вигляді рівнозначного майна.
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції. Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 грудня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

 

Вікторія Соловейчік                                                         Катержіна Шімачкова

(Victor Soloveytchik)                                                            (Kateřina Šimáčková)

Секретар                                                                                        Голова