ЄСПЛ ухвалив рішення на користь Артема Ситника, ексочільника НАБУ, в справі «Ситник проти України», інтереси якого у Суді представляло адвокатське об’єднання «Назар Кульчицький та Партнери».
Справа стосується притягнення Артема Ситника у 2019 році до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення. Йдеться про те, що він, як державний службовець, начебто отримав від приватної особи (Н.) подарунок у розмірі, що перевищував поріг, дозволений законодавством. Такий «подарунок» полягав у тому, що Н. нібито двічі оплатив вартість відпочинку сім’ї заявника та його друзів в заміському комплексі відпочинку. Дане питання активно обговорювалось в пресі. Після визнання Артема Ситника винуватим у вчиненні цього правопорушення, його ім’я було внесено до Реєстру корупціонерів, а опоненти не пропускали нагоди назвати його корупціонером.
Назар Кульчицький та Партнери подало скаргу до ЄСПЛ щодо даних подій. Стисло скарги можна викласти таким чином:
- ●порушення ст. 6 Конвенції: несправедливість процесу притягнення заявника до відповідальності (відсутність безсторонності судді, ігнорування вагомих аргументів заявника, покладення на заявника непропорційного тягаря доведення своєї невинуватості та ін.);
- ●порушення ст. 8 Конвенції: втручання в приватне життя (несправедливе засудження та внесення імені заявника в реєстр корупціонерів завдало тяжкого удару по його професійній та особистій репутації);
- ●порушення ст. 6 та 8 в поєднанні з ст. 18 Конвенції: реальною метою притягнення заявника до відповідальності було не вчинення ним правопорушення, а особиста помста та переслідування заявника з боку представників тодішнього керівництва правоохоронних органів України.
Суд прийняв до розгляду та визнав обґрунтованими усі наші скарги та аргументи.
Стаття 6 Конвенції
- Перше порушення стосується ігнорування судом аргументів заявника і має два аспекти.
- ●Заявника було засуджено на підставі суперечливих показів однієї особи – Н. Цей свідок декілька разів давав покази, які суперечили одні одним, показам інших свідків (і захисту, і обвинувачення) і головне чітким та послідовним показам заявника про те, що він і його друзі самостійно сплатили вартість відпочинку.
Також у той самий період часу свідок Н. безуспішно намагався зняти з себе судимість по інших кримінальних провадженнях. Тому він був залежним від сторони обвинувачення у справі заявника (прокуратура).
Заявник неодноразово звертав увагу на ці обставини, однак Сарненський суд проігнорував його аргументи. Ситуацію, коли рішення по справі заявника ґрунтувалось здебільшого на показах одного свідка Н., а аргументи заявника з цього приводу проігноровано, ЄСПЛ охарактеризував як «очевидно нерозумну» («manifestly unreasonable»).
- ●Розрахунок вартості подарунку, нібито отриманого заявником, був також необґрунтованим. Заявник та його сім’я відпочивали разом з двома іншими сім’ями друзів заявника. Заявник та свідки (його друзі) стверджували, що вартість відпочинку вони розділили порівну. Незважаючи на це, суд, не навівши будь-яких аргументів з цього приводу, дійшов висновку, що саме заявник повинен був сплатити усю вартість відпочинку.
Відхиливши без належної оцінки вказані аргументи заявника та проігнорувавши покази свідків захисту, суди «свавільно розподілили тягар доведення та позбавили заявника практичної можливості ефективно оскаржити висунуте проти нього обвинувачення».
- Друге порушення пов’язане з тим, що суддя Сарненського районного суду Р., який розглядав справу заявника, не був безстороннім. У той же період часу цей суддя проходив свідком у кримінальному провадженні, що стосувалось нібито отримання місцевим прокурором неправомірної вигоди з метою подальшої передачі її частини судді Р. На думку заявника, за таких обставин статус судді Р. як свідка міг у будь-який момент змінитись на статус підозрюваного. Через це суддя Р. не міг вважатись незалежним від сторони обвинувачення. Відповідено до цих підстав йому було заявлено відвід. Суддя Р. відхилив відвід без жодного обґрунтування. Суд апеляційної інстанції взагалі не розглянув скаргу заявника з цього приводу.
Стаття 8 Конвенції
Внесення імені заявника в Реєстр корупціонерів становило серйозне втручання в його право на повагу до приватного життя: завдавало величезної шкоди його професійній репутації, підривало його попередні досягнення та навіть ставило під сумнів його моральні цінності. Рішення про внесення його імені в цей реєстр повністю ґрунтувалось на несправедливому судовому процесі (див. вище), що мав результатом притягнення заявника до відповідальності за корупційне правопорушення. Отже, втручання в права заявника було необґрунтованим та порушувало вказане положення Конвенції.
Додатково ЄСПЛ звернув увагу на низку недоліків у функціонуванні самого реєстру. З одного боку, за незначним винятком, відомості про особу зберігаються в Реєстрі корупціонерів безстроково. З іншого боку згідно з ст. 39 КУпАП, за умови що особа повторно не вчинила протягом року іншого правопорушення, вона вважається несудимою. За таких умов незрозуміло, як можна імплементувати вказане положення КУпАП, якщо інформація про особу продовжує зберігатись в Реєстрі корупціонерів.
У випадку заявника відомості про нього зберігались в публічно доступному реєстрі корупціонерів понад 5 років з моменту його засудження. Увесь цей час він був позбавлений можливості захищати своє добре ім’я та репутацію.
Стаття 6 та 8 в поєднанні зі статтею 18 Конвенції
Свідок Н. в рамках кримінального провадження, не пов’язаного із даною справою, дав прокуратурі (власне ГПУ) покази про те, що витратив більше 16000 євро на відпочинки заявника. Ці покази стали підставою для перевірки заявника на предмет вчинення ним корупційного правопорушення. В подальшому, вже у показах, наданих у справі заявника, озвучена Н. сума зменшилась до 250 євро. Однак, до того часу протокол допиту Н. з 16000 євро було злито в пресу «джерелом в правоохоронних органах» і викладена у ньому інформація отримала широкий розголос. На підставі цього допиту тодішній Генеральний прокурор зробив заяву про те, що заявник «забув оплатити значні квитанції за відпочинок його сім’ї та друзів». Усе це доповнювалось тим, що прокуратура, на думку Суду, «могла мати важелі впливу на Н.» – головного свідка у справі заявника (див. ст. 6 вище).
Вказані обставини свідчать, що прокуратура, крім перевірки інформації про вчинення заявником корупційного правопорушення, насправді переслідувала мету «дискредитувати» заявника. Більш того, саме ця «прихована мета» була головною.
Надалі «розслідування» справи щодо заявника було довірено Національній поліції, яка перебувала під контролем Міністра внутрішніх справ, який у свою чергу не приховував ворожого ставлення до заявника і публічно неодноразово говорив про це.
На завершення судовий процес у справі заявника був відверто несправедливим: вагомі аргументи заявника проігноровано, на нього покладено непропорційний тягар доведення своєї невинуватості, а безсторонність судді викликала вагомі сумніви. Жоден з цих аспектів не було досліджено судами. Усе це лише підсилювало підозри заявника щодо прихованих мотивів його переслідування.
У підсумку Суд зазначив, що «переважаючим фокусом органів влади у даній справі було не запобігання корупції на державній службі, як про це стверджував Уряд, а особистий напад на моральну та професійну доброчесність заявника» («the overriding focus of the authorities in the present case was not preventing corruption in the public service as asserted by the Government but rather a personal attack on the applicant’s moral and professional integrity»).