• (Заява № 22790/19 та 3 інші заяви – 
• див. перелік у додатку)
•  
• РІШЕННЯ

Ст. 8 • Приватне життя • Кореспонденція • Аудіо-, відеоконтроль першого заявника та перехоплення телефонних розмов другого і третього заявників в межах проведення негласних слідчих (розшукових) дій, проведених під час кримінального провадження щодо них • Відмова заявникам у доступі до судових рішень, які санкціонували оскаржувані заходи • Суд не мав доступу до цих рішень і, таким чином, не міг дійти висновку, що вони були санкціоновані в результаті належного та детального судового розгляду • Відсутність достатніх гарантій здійснення негласних слідчих (розшукових) дій • Спілкування заявників з їхніми адвокатами недостатньо захищене конкретними та детальними нормами і процедурами, що визначають їх ідентифікацію та обробку у разі випадкового перехоплення • Відсутність незалежного наглядового органу з достатньою компетенцією для захисту заявників від зловживань або помилок правоохоронців • Відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту для своєчасного визначення суті їхніх скарг за ст. 8 • Втручання не «відповідно до закону» Ст. 8 • Приватне життя • Кореспонденція • Структурні недоліки положень національного законодавства щодо захисту конфіденційності телефонних розмов адвокатів з клієнтами, які підлягають прослуховуванню • Ст. 34 • Потерпілий • Четвертий заявник, адвокат, має право на захист незалежно від того, чи були перехоплені його фактичні телефонні розмови з клієнтами Ст. 38 • Невиконання зобов’язань держави щодо забезпечення усіх необхідних умов

 

• СТРАСБУРГ
• 13 лютого 2025 року
•  
• ОСТАТОЧНЕ
• 13.05.2025
• Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
• У справі «Денисюк та інші проти України»
  Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
  • Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), Голова,
    Марія Елосегі (María Elósegui),
    Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström),
    Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),
    Андреас Зюнд (Andreas Zünd),
    Діана Сирку (Diana Sârcu),
    Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy) судді,
    та Віктор Соловейчик (Victor Soloveytchik), Секретар секції,
• З огляду на:
  • заяви (№ 22790/19, 23896/20, 25803/20, та 31352/20) подані у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) чотирма громадянами України, деталі щодо яких зазначені в таблицях у додатку (далі – заявники);
    рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко про скарги за статтею 8 (усі заяви) та статтею 13 Конвенції (заяви №№ 23896/20, 25803/20 та 31352/20) та визнати решту скарг у заявах № 22790/19 та № 23896/20 неприйнятними;
    зауваження сторін;
    після обговорення за зачиненими дверима 21 січня 2025 року,
    постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

• 1. Заяви стосуються стверджуваної несумісності негласних слідчих (розшукових) дій з правами заявників гарантованих статтею 8 Конвенції, з урахуванням, зокрема, стверджуваної відсутності належних гарантій у застосовному законодавстві та практичних засобів його реалізації у відповідних справах. Вони також стосуються доступності національних засобів юридичного захисту, у розумінні статті 13 Конвенції у звʼязку з їхніми скаргами за статтею 8 (заяви
  № 23896/20, 25803/20 та 31352/20).
•  
• I. ФАКТИ

….

II. заява № 23896/20 (Пан Бейлін)

• 14. Другий заявник, пан Михайло Михайлович Бейлін, народився у 1977 році і проживає у м. Київ.
• 15. 6 січня 2017 року Національне антикорупційне бюро України (далі – НАБУ) порушило кримінальну справу проти кількох посадових осіб за підозрою у причетності до масштабної корупційної схеми, пов’язаній із закупівлею товарів для Державної залізничної компанії.
• 16. 02 жовтня 2019 року М.С., детектив НАБУ, вручив заявнику повідомлення про підозру, звинувативши його у пособництві шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем радника Голови Адміністрації Президента.
• 17. 20 листопада 2019 року досудове розслідування у справі було завершено та надано доступ до матеріалів стороні захисту. За твердженням заявника, матеріали досудового розслідування включали, зокрема, стенограми телефонних розмов, зроблені з прослуховуваних телефонних ліній його співобвинувачених, разом з копіями сімнадцяти клопотань про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, поданих детективами до суддів, а також відповідними судовими рішеннями. Заявник стверджував, що всі ці клопотання та рішення містили короткі та шаблонні формулювання без здійснення будь-якої оцінки індивідуальних обставин кожної справи. Жодних документів щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій відносно нього до матеріалів не було долучено.
• 18. 21 грудня 2019 року M.С. повідомив заявника про те, що під час досудового розслідування щодо нього проводилися негласні заходи спостереження. Він також повідомив йому, що матеріли, отримані в ході проведення цих заходів, не були використані як докази у справі проти нього. Відповідний лист в якому зазначено наступне:
  • «Відповідно до статей … 253 Кримінального процесуального кодексу України … повідомляю, що в ході досудового розслідування … проводилися негласні слідчі (розшукові) дії, внаслідок чого були тимчасово обмежені Ваші … конституційні права.
    Матеріали, отримані в ході [цих] негласних слідчих (розшукових) дій, не були використані як докази.»
• 19. 26 грудня 2019 року заявник, представлений адвокатами, подав низку запитів до різних органів державної влади з проханням надати інформацію про тип, обсяг, тривалість та інші деталі вищезазначених негласних заходів спостереження, у тому числі про те, чи включали вони втручання у його спілкування з адвокатами, чи ні. Він заявив, що відкриті йому матеріали досудового розслідування не містили відповідних документів.
• 20. У різні дати в грудні 2019 року та січні 2020 року посадові особи НАБУ, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі – САП), та Голова Київського апеляційного суду відхилили клопотання заявника, повідомивши йому, що усі матеріали, зібрані в ході оскаржуваних заходів, були знищені як такі, що не мають доказового значення, та пославшись на таємний характер запитуваних документів та інформації.
• 21. 24 січня 2020 року Омбудсман (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) відмовив у вжитті заходів реагування за скаргою заявника на підставі того, що всі відповідні питання регулюються положеннями Кримінального процесуального кодексу України. 
• 22. 10 липня 2020 року під час підготовчого засідання, проведеного Вищим антикорупційним судом у рамках підготовки до судового розгляду справи заявника, заявник скаржився на те, що детективи НАБУ та прокурор САП діяли незаконно, відмовляючи надати йому документи, що стосуються застосованих до нього негласних заходів спостереження, та передчасно знищивши матеріали, отримані в ході цих заходів. Він також стверджував, що ці заходи могли включати втручання у його спілкування з адвокатами, і просив визнати втручання у ці розмови незаконним. Скарги заявника були долучені судом до його кримінальної справи для розгляду на стадії дослідження доказів.
• 23. Станом на квітень 2023 року судовий розгляд тривав.
• 24. У своїх зауваженнях щодо прийнятності та суті справи, Уряд поінформував Суд, що згідно з інформацією, отриманою від НАБУ, заходом негласного спостереження, застосованим до заявника, було прослуховування телефонних розмов. Цей захід був санкціонований слідчим суддею відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України.
• 25. Уряд також поінформував Суд, що вони не змогли виконати його прохання надати копії відповідних судових рішень або будь-які інші відповідні матеріали з національних матеріалів справи заявника. Зокрема, вся відповідна інформація, яка могла залишитися у володінні Апеляційного суду міста Києва та САП, вже була знищена відповідно до вимог чинного законодавства та підзаконних актів. Також були знищені матеріали, отримані в ході негласного спостереження у справі заявника, які не були використані як докази. Інші відповідні документи, такі як клопотання детективів про прослуховування телефонів до слідчих суддів та відповідні судові рішення, містили інформацію, яка не була розсекречена. Тому відповідно до статті 32 Закону України «Про державну таємницю» копії цих документів не могли бути надані.
•  
• III. Заява № 25803/20 (Пан березкін)
•  
• 26. Третій заявник, пан Максим Станіславович Березкін, народився у 1980 році і проживає у м. Кропивницький.
• 27. У період з 2003 до 2015 року заявник, бізнесмен, був бенефіціарним власником компанії пов’язаної з приватною бізнес-групою К., в якій він також обіймав різні керівні посади.
• 28. 16 травня 2016 року САП розпочала кримінальне провадження щодо масштабної схеми з розкрадання державних коштів та легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, до якої причетні низка державних службовців та керівників компанії К.
• 29. 23 жовтня 2019 року Ю.Т., детектив НАБУ, вручив заявнику повідомлення про підозру, звинувативши його у пособництві у вищезгаданій схемі шляхом участі у змові та зловживанні службовим становищем.
• 30. Того ж дня у квартирі заявника було проведено обшук та вилучено його мобільний телефон.
• 31. 16 грудня 2019 року заявника повідомили, що досудове розслідування у справі завершено і що він може ознайомитися з матеріалами сторони обвинувачення.
• 32. Того ж дня заявника було повідомлено про те, що його телефонні розмови прослуховувалися в ході розслідування на підставі дозволів, виданих слідчими суддями Київського апеляційного суду (24 січня
  2017 року та 21 вересня 2018 року) та Львівського апеляційного суду
  (09 серпня 2017 року). Кожен дозвіл охоплював двомісячний період. Матеріали, отримані під час втручання, не були долучені до матеріалів справи обвинувачення, оскільки не мали доказового значення, а тому були знищені.
• 33. 24 грудня 2019 року заявник, представлений адвокатами, подав низку запитів до різних органів влади з проханням надати документи та додаткову інформацію щодо перехоплення, у тому числі запевнення, що його спілкування з адвокатами було захищено. Він стверджував, що відкриті йому матеріали досудового розслідування не містили відповідних документів.
• 34. У різні дати у грудні 2019 року та січні 2020 року посадові особи НАБУ, САП та голови Київського апеляційного суду та Львівського апеляційного суду відхилили клопотання заявника, повідомивши йому, що всі матеріали, зібрані під час оскаржуваного втручання, були знищені як такі, що не мають доказового значення, а також, посилаючись на таємний характер запитуваних документів та інформації.
• 35. За словами заявника, під час вивчення матеріалів сторони обвинувачення він натрапив на тринадцять розсекречених дозволів на прослуховування його співобвинувачених, що дозволило зібрати матеріали, які були використані як докази. Деякі з цих дозволів були отримані шляхом вписування особистих даних об’єктів прослуховування на попередньо заповнених друкованих бланках. Згідно з висновком графологічної експертизи, проведеної на замовлення адвоката заявника, почерк на цих бланках належав Ю.Т., детективу, який вів цю справу.
• 36. 20 січня 2022 року, після того, як справу було передано на розгляд до Вищого антикорупційного суду, заявник поскаржився до суду на те, що детективи НАБУ та прокурор САП діяли незаконно, відмовляючись надати йому документи, що стосуються зняття інформації з телекомунікаційних мереж, та передчасно знищивши матеріали, отримані в рамках цього заходу. Він також стверджував, що цей захід міг включати втручання у його розмови з адвокатами, і просив визнати перехоплення цих розмов незаконним.
• 37. 09 травня 2023 року Вищий антикорупційний суд відхилив скарги заявника під час підготовчого засідання. Суд зазначив, зокрема, наступне:

«Оскільки [заявник] не мав можливості ознайомитися з документами, на підставі яких проводився вищезгаданий захід негласного спостереження, [це питання] могло б мати вагоме значення, якби відповідні матеріали були використані … як докази. Однак, для цілей підготовчого [судового засідання], підстави для надання дозволу на проведення слідчих дій, результати яких не будуть використані як докази, не мають значення і не належать до кола питань, які суд повинен вирішити до початку судового розгляду.

• 38. Суд також постановив, що негайне знищення матеріалів, які не мають відношення до кримінального провадження, було законним і слугувало запобіжником проти неправомірного використання приватної інформації заявника. Оскільки він сам був учасником спілкування, про які йдеться, матеріали, отримані в ході цього втручання, не могли містити жодної невідомої йому інформації. Якби він захотів використати їх для свого захисту, він залишався вільним у використанні інших засобів, таких як виклик своїх співрозмовників як свідків. Знищення всіх матеріалів, отриманих в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, слугувало, зокрема, гарантією конфіденційності його спілкування з адвокатами. Суд також зазначив наступне:

«… за інформацією детектива … матеріали, отримані в рамках негласної слідчої (розшукової) дії, не будуть використані стороною обвинувачення як докази. Тому питання про те, яким чином вони були отримані, в тому числі про можливе порушення гарантій адвокатської діяльності та адвокатської таємниці, не підлягає оцінці ні під час підготовчого судового засідання, ні в процесі подальшого судового розгляду. Якщо під час судового розгляду судом буде встановлено, що доказова інформація сторони обвинувачення прямо чи опосередковано одержана внаслідок втручання у спілкування обвинувачених та їх захисників, суд буде оцінювати такі докази із застосування правил допустимості доказів.»

• 39. За останньою інформацією від сторін, судовий розгляд триває.
• 40. У своїх зауваженнях щодо прийнятності та суті справи, Уряд поінформував Суд, що з тих самих причин, що й у справі другого заявника (див. пункт 25), він не зміг виконати його прохання надати судові рішення на зняття інформації з телекомунікаційних мереж заявника або будь-яких інших відповідних документів.

• IV. ЗАЯВА № 31352/20 (Пан КУЛЬЧИЦЬКИЙ)

• 41. Четвертий заявник, пан Назар Степанович Кульчицький, 1981 року народження, адвокат, що практикує у місті Київ.
• 42. У різні дати другий і третій заявники та С.Т. (співобвинувачений третього заявника) залучали четвертого заявника як свого захисника у кримінальних справах щодо них.
• 43. 16 грудня 2019 року четвертий заявник дізнався, що третій заявник та С.Т. були об’єктами прослуховування телефонних розмов у рамках кримінального провадження щодо них і що відповідні отримані матеріали були знищені.
• 44. 21 грудня 2019 року четвертий заявник дізнався, що щодо другого заявника було застосовано негласні слідчі (розшукові) дії у рамках кримінального провадження щодо нього.
• 45. За словами четвертого заявника, під час досудового розслідування щодо його клієнтів він неодноразово обговорював і консультував їх з правових питань через телекомунікаційну мережу. Оскільки ці клієнти підлягали прослуховуванню, його спілкування з ними могло бути перехоплене слідчими органами, а їхній зміст міг стати їм відомим, що є порушенням адвокатської таємниці. Взимку та навесні 2020 року четвертий заявник подав численні інформаційні запити до правоохоронних та судових органів, намагаючись з’ясувати, чи могли бути перехоплені його розмови з вищезазначеними клієнтами та чи міг їхній зміст стати відомим слідству (див., зокрема, пункти 19 та 33). Органи державної влади відмовили розкрити будь-яку відповідну інформацію.
•  

2 ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

• I. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А.  Кримінальний процесуальний кодекс України (2012 року)

46. Відповідні положення Кримінального процесуального кодексу України (№ 4651-VI від 13 квітня 2012 року) у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

• Стаття 246. Підстави проведення негласних слідчих (розшукових) дій
• «1.  Негласні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.
• Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями … 263, … [та] 270, … цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.
• …. Слідчий зобов’язаний повідомити прокурора про … отримані результати. … .
• … .»
• Стаття 248. Розгляд клопотання про дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової) дії
• «…
• Слідчий суддя постановляє ухвалу про дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової) дії, якщо прокурор, слідчий доведе наявність достатніх підстав вважати, що:
• (1) вчинене кримінальне правопорушення відповідної тяжкості;
• (2)  під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії можуть бути отримані докази, які самостійно або в сукупності з іншими доказами можуть мати суттєве значення для з’ясування обставин кримінального правопорушення або встановлення осіб, які вчинили кримінальне правопорушення.
• … .»
• Стаття 249. Строк дії ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової) дії
• «1.  Строк дії ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової) дії не може перевищувати два місяці.
• Якщо слідчий, прокурор вважає, що проведення негласної слідчої (розшукової) дії слід продовжити, то слідчий за погодженням з прокурором або прокурор має право звернутися до слідчого судді з клопотанням про постановлення ухвали згідно з вимогами статті 248 цього Кодексу.
• Крім відомостей, зазначених у статті 248 цього Кодексу, слідчий, прокурор повинен надати додаткові відомості, які дають підстави для продовження негласної слідчої (розшукової) дії.
• Загальний строк, протягом якого в одному кримінальному провадженні може тривати проведення негласної слідчої (розшукової) дії, дозвіл на проведення якої дає слідчий суддя, не може перевищувати максимальні строки досудового розслідування, передбачені статтею 219 цього Кодексу. ….
• Прокурор зобов’язаний прийняти рішення про припинення подальшого проведення негласної слідчої (розшукової) дії, якщо в цьому відпала необхідність.»
• Стаття 252. Фіксація ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій
• « …
• Протокол про проведення негласних слідчих (розшукових) дій з додатками не пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту припинення зазначених [заходів].
• …»
• Стаття 253. Повідомлення осіб, щодо яких проводилися негласні слідчі (розшукові) дії
• «1.  Особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження.
• Конкретний час повідомлення визначається із урахуванням наявності чи відсутності загроз для досягнення мети досудового розслідування, суспільної безпеки, життя або здоров’я осіб, які причетні до проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Відповідне повідомлення про факт і результати негласної слідчої (розшукової) дії повинне бути здійснене протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом.»
• Стаття 255. Заходи щодо захисту інформації, яка не використовується у кримінальному провадженні
• «1.  Відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення …
• Забороняється використання зазначених у частині першій цієї статті матеріалів для цілей, не пов’язаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб.
• …
• Знищення відомостей, речей та документів здійснюється під контролем прокурора.
• …»
• Стаття 258. Загальні положення про втручання у приватне спілкування
• «1.  Ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді.
• Прокурор [або] слідчий за погодженням з прокурором зобов’язаний звернутися до слідчого судді з клопотанням про дозвіл на втручання у приватне спілкування в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 цього Кодексу, якщо будь-яка слідча (розшукова) дія включатиме таке втручання.
• …
• Втручання у приватне спілкування захисника, [або] священнослужителя з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим заборонене.»
• Стаття 263. Зняття інформації з [електронних] телекомунікаційних мереж
• «1.  Зняття інформації з [електронних] телекомунікаційних мереж … є різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться без відома осіб, які використовують засоби телекомунікацій для передавання інформації, на підставі ухвали слідчого судді, якщо під час його проведення можна встановити обставини, які мають значення для кримінального провадження.
• В ухвалі слідчого судді про дозвіл на втручання у приватне спілкування в цьому випадку додатково повинні бути зазначені ідентифікаційні ознаки, які дозволять унікально ідентифікувати абонента спостереження, [електронну] телекомунікаційну мережу, кінцеве обладнання, на якому може здійснюватися втручання у приватне спілкування …»
• Стаття 270. Аудіо-, відеоконтроль місця
• «1.  Аудіо-, відеоконтроль місця може здійснюватися під час досудового розслідування тяжкого або особливо тяжкого злочину і полягає у здійсненні прихованої фіксації відомостей за допомогою аудіо-, відеозапису всередині публічно доступних місць, без відома їх власника, володільця або присутніх у цьому місці осіб, за наявності відомостей про те, що розмови і поведінка осіб у цьому місці, а також інші події, що там відбуваються, можуть містити інформацію, яка має значення для кримінального провадження.
• Аудіо-, відеоконтроль місця згідно з частиною першою цієї статті проводиться на підставі ухвали слідчого судді, постановленої в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 цього Кодексу.»
• Стаття 303. Рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, та право на оскарження
• «…
• Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу.»
• Стаття 309. Ухвали слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування
• «…
• Скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді.»
• Стаття 315. Вирішення питань, пов’язаних з підготовкою до судового розгляду
• «…
• З метою підготовки до судового розгляду суд:
• (1) визначає дату та місце проведення судового розгляду;
• (2) з’ясовує, у відкритому чи закритому судовому засіданні необхідно здійснювати судовий розгляд;
• (3) з’ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у судовому розгляді;
• (4) розглядає клопотання учасників судового провадження про: здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту; витребування певних речей чи документів; [та] здійснення судового розгляду в закритому судовому засіданні;
• (5) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки до судового розгляду.»

В. Закон України «Про державну таємницю»

• 47. Відповідні положення Закону України «Про державну таємницю» (№ 3855-XII від 21 січня 1994 року) у редакції, чинній на момент подій, передбачали:
• Стаття 1. Визначення термінів
• «У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:
• державна таємниця (далі також – секретна інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою; …»
• Стаття 32.  Обмеження щодо передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації
• «Секретна інформація до скасування рішення про віднесення її до державної таємниці та матеріальні носії такої інформації до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або письмового мотивованого розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України.»

С. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

Відповідні положення Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (№ 5076-VI від 05 липня 2012 року) у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

• Стаття 22. Адвокатська таємниця
• «1.  Адвокатською таємницею є будь-яка інформація, що стала відома адвокату, … про клієнта, а також питання, з яких клієнт … звертався до адвоката, … зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності.»
• Стаття 23. Гарантії адвокатської діяльності
• «1.  Професійні права, честь і гідність адвоката гарантуються та охороняються Конституцією України, цим Законом та іншими законами, зокрема:
• (1) забороняються будь-які втручання і перешкоди здійсненню адвокатської діяльності;
• …
• (9) забороняється втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом …»

D. Інші відповідні закони та нормативні акти

49. Посилання на відповідні положення (стаття 1176) Цивільного кодексу України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (№ 266/94-ВР від 01 грудня 1994 року) можна знайти, inter alia, у рішенні Суду у справі «Нечай проти України» (Nechay v. Ukraine), заява № 15360/10, пункти 36-37, від 01 липня 2021 року.
50. Інструкція про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадження (далі – Інструкція) затверджено спільно Генеральною прокуратурою України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, Державною прикордонною службою України, Міністерством фінансів України та Міністерством юстиції України від 16 листопада 2012 року (наказ № 114/1042/1199/936/1687/5). Інструкція визначає порядок збирання, реєстрації, зберігання, засекречування, розсекречування та знищення інформації, отриманої в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
51. Відповідно до пунктів 5.9. та 5.10 Інструкції після завершення проведення негласних слідчих (розшукових) дій прокурор, у провадженні якого перебуває справа, приймає рішення про розсекречення відповідних матеріалів «з урахуванням обставин кримінального провадження та необхідності використання [цих] матеріалів … як доказів …». Таке рішення оформлюється постановою, яка має бути погоджена керівником відповідної прокуратури.
52. Відповідно до пунктів 6.1. та 6.4.1 якщо прокурор, який веде справу, вирішує, що певні матеріали не є необхідними для досудового розслідування, вони повинні бути негайно знищені на підставі його рішення, викладеного в постанові, яка повинна містити повний перелік матеріалів, що підлягають знищенню.
53. Відповідно до пунктів 6.6. і 6.8. знищення здійснюється призначеною комісією під контролем прокурора, який видав постанову, і комісія повинна скласти «акт», що містить деталі знищення.
54. Інструкція не містить положень, що деталізують процедури ідентифікації та обробки випадково перехоплених конфіденційних повідомлень, таких як обмін інформацією між адвокатами та їхніми клієнтами.

II. Відповідні Міжнародні, Європейські документи та ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

55. Відповідні матеріали з міжнародного, європейського та порівняльно-правового дослідження наведені в рішенні Суду у справі «Пьотржак та Бичавська-Сінярська та інші проти Польщі» (Pietrzak and Bychawska Siniarska and Others v. Poland) (заяви № 72038/17 та
    № 25237/18, пункти 87-91 та 93-123, від 28 травня 2024 року).

• 3    Право
• I. обєднання заяв

56. Беручи до уваги схожість предмету заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

• II.  Стверджуване порушення статті 8 конвенції щодо першого, другого та третього заяників 

57. Перший, другий та третій заявники скаржилися на те, що негласні слідчі (розшукові) дії, про які вони були повідомлені 08 жовтня 2018 року, 21 грудня 2019 року та 16 грудня 2019 року відповідно, порушували їхні права, гарантовані статтею 8 Конвенції, з огляду, зокрема, на відсутність належних гарантій у чинному законодавстві та практичних засобів його реалізації у їхніх справах. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

A.  Прийнятність

• 1. Уряд
• 58. Уряд стверджував, що троє згаданих заявників не вичерпали усі доступні національні засоби юридичного захисту або в якості альтернативи, що ці заяви були явно необґрунтованими, оскільки вони не скористалися ефективними засобами відшкодування, передбачені національною правовою системою. 
• 59. У звʼязку з цим Уряд визнав, що чинне законодавство не передбачає можливості оскарження судових рішень, які санкціонують негласні заходи. Однак він стверджував, що існують інші відповідні засоби правового захисту. Зокрема, після того, як справи заявників були направлені до суду, вони мали право, відповідно до частини 3 статті 309 Кримінально-процесуального кодексу України, подати заперечення щодо законності рішень, прийнятих слідчими суддями. Відповідно до частини 2 статті 303 цього Кодексу вони також могли подавати скарги на рішення, дії чи бездіяльність працівників правоохоронних органів (див. пункт 46). Суди були б зобовʼязані враховувати ці заперечення та скарги при розгляді відповідних справ заявників. Якби заявникам вдалося отримати рішення на свою користь, вони могли б вимагати відшкодування шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України або Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (див. пункт 49).
• 60. Уряд також вказав, що в рішенні у справі «Мейманіс проти Латвії» (Meimanis v. Latvia) (заява № 70597/11, пункт 78, від 21 липня 2015 року) та ухвалі щодо прийнятності у справі «Кіберманіс проти Латвії» (Kibermanis v. Latvia) заява № 4206506, пункт 49, від 03 листопада 2015 року) Суд вже встановив, що дворівневий механізм відшкодування, який дозволяє особам скаржитися на негласні слідчі дії в ході кримінального або іншого провадження і, в разі успіху, звертатися до цивільно-правового засобу захисту для отримання компенсації, в принципі, є ефективним. Вони також стверджували, що висновки щодо потенційної ефективності подібного дворівневого механізму були зроблені Судом у справах проти України, зокрема у справах «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine) (заява
  № 12222/09, пункти 14 і 58, від 02 квітня 2015 року і «Тихонов проти України» (Tikhonov v. Ukraine) (заява № 17969/09, пункти 22 і 39, від 10 грудня 2015 року). В обох справах національні суди в ході судового розгляду справ заявників винесли окремі ухвали, в яких визнали порушення під час затримання та тримання заявників під вартою. Оскільки заявники не подали заяви про відшкодування шкоди, Суд вирішив, що вони не вичерпали національні засоби правового захисту за своїми скаргами відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції.
• 61. Уряд визнав, що дві останні справи розглядалися на національному рівні відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року. Однак він стверджував, що неконкретизовані положення чинного Кодексу 2012 року, який застосовувався у цій справі, надають альтернативне рішення.
• 62. Щоб продемонструвати ефективність існуючих засобів правового захисту, Уряд посилався на постанову Верховного Суду (справа № 61-6654ск21), від 08 грудня 2021 року. У цій постанові суд відхилив касаційну скаргу, подану Тернопільською поліцією на вирок, яким було присуджено відшкодування моральної шкоди керівнику приватної компанії, який зазнав зняття інформації з телекомунікаційних мереж у звʼязку з кримінальним провадженням за фактом ймовірного порушення його компанією прав інтелектуальної власності. Провадження у цій справі було закрито за відсутністю складу злочину. У своїй постанові Верховний Суд зазначив наступне:

«… сам факт закриття кримінального провадження з реабілітуючих підстав … є достатнім доказом незаконності дій органу розслідування, незаконність яких не потребує додаткового встановлення в [окремому] судовому провадженні.»

• 63. Уряд визнав, що це рішення було досить поодиноким прикладом, оскільки воно конкретно стосувалося вимоги про відшкодування шкоди, завданої негласними слідчими (розшуковими) діями. Однак він стверджував, що це рішення слід розглядати в контексті більшої кількості судових рішень, в яких особам вдалося отримати компенсацію за кримінальне переслідування, затримання, обшук або інші наслідки кримінального провадження, яке потім було закрито, закінчилося виправдувальним вироком, або в яких дії правоохоронних органів були визнані незаконними в ході розгляду кримінальної справи.
• 64. Уряд стверджував, що перший заявник не скористався жодним із вищезазначених засобів юридичного захисту. Він також зазначив, що другий і третій заявники не скористалися засобами захисту, передбаченими статтею 309 Кримінально-процесуального кодексу України. Однак ці заявники скористалися засобами захисту, передбаченими статтею 303 Кримінально-процесуального кодексу України, і їхні відповідні скарги ще не були розглянуті. Тому Уряд дійшов висновку, що скарги, подані всіма трьома заявниками, були або неприйнятними у звʼязку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, або передчасними, або, як альтернатива, явно необґрунтованими, з огляду на наявність у національному законодавстві ефективного механізму подання скарг.

2.  Заявники

…

• (a) Другий та третій заявники
• 66. Другий і третій заявники стверджували, що вони намагалися скористатися засобом юридичного захисту, передбаченим пунктом 2 статті 303 (див. пункт 46). На практиці їхні спроби виявилися неефективними. Зокрема, скарги другого заявника, які були приєднані до справи в липні 2020 року, залишалися невирішеними протягом більше трьох років (див. пункт 23). Скарги третього заявника, у свою чергу, були відхилені без розгляду по суті його скарги за статтею 8 Конвенції (див. пункти 37-38). Що стосується засобу юридичного захисту, передбаченого статтею 309, який нібито дозволив би їм подати заперечення на ухвали слідчих суддів, то вони не могли ним скористатися, оскільки не мали доступу до копій відповідних ухвал.
• 67. Обидва заявники також стверджували, що справи «Мейманіс проти Латвії» та «Кіберманіс проти Латвії», на які посилався Уряд (див. пункт 60), суттєво відрізнялися від їхньої справи, оскільки латвійська правова система дозволяла оцінювати суть скарг заявників за статтею 8 в ході кримінального провадження, про що свідчать факти цих справ. На відміну від цього, в українській правовій системі чинний Кримінально-процесуальний кодекс України 2012 року більше не дозволяє судам виносити «окремі ухвали» – положення, яке існувало в Кодексі 1960 року. Тому висновки Суду щодо потенційної ефективності цього засобу правового захисту у справах «Орловський проти України» та «Тихонова проти України», на які посилався Уряд (так само), а пізніше у справі «Лисюк проти України» (Lysyuk v. Ukraine) (заява
  № 72531/13, рішення від 14 жовтня 2021 року, пункти 42-46), не стосуються їхньої справи.
• 68. Насамкінець, заявники стверджували, що рішення Верховного Суду, на яке посилався Уряд (див. пункт 62), ґрунтувалося на зовсім інших фактах (у цій справі кримінальне провадження було закрито з реабілітуючих підстав, і цивільні суди вважали цей факт достатнім для встановлення компенсації без оцінки «законності» або «необхідності» негласного заходу per se). Таким чином, це також не стосувалося їхніх справ (провадження у яких тривало). Як визнав Уряд, ця справа в будь-якому випадку залишається поодиноким випадком. Інші наявні рішення про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями слідчих органів, ще менше стосувалися їхньої справи, оскільки вони стосувалися зовсім інших фактів.
• 3. Оцінка Суду
• 69. Суд вважає, що заперечення Уряду настільки тісно пов’язані із суттю скарг заявників, що вони мають бути приєднані до справи по суті.
• 70. Суд також зазначає, що зазначені скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявники

…

• (ii)   Другий та третій заявники
• 73. Другий і третій заявники стверджували, що внаслідок недоліків національного законодавства та адміністративної практики вони стали жертвами свавільного та необґрунтованого прослуховування телефонних розмов, яке, на їхню думку, порушило конфіденційність їхніх розмов з адвокатами. Вони також скаржилися на те, що не мали можливості подати відповідні скарги на національному рівні через неможливість отримати доступ до відповідної інформації та документів, а також через відсутність належних засобів правового захисту.
• 74. Вони стверджували, по-перше, що прослуховування їхніх телефонних розмов, очевидно, було санкціоновано без належного аналізу необхідності такого заходу. Їхні запити про надання копій відповідних судових рішень були відхилені на тій підставі, що вони залишалися засекреченими. Тому вони не мали можливості ознайомитися з їхнім змістом і перевірити, чи було належним чином проведено аналіз «необхідності».
• 75. По-друге, другий та третій заявники стверджували, що заяви детективів НАБУ про те, що всі матеріали, зібрані в ході негласних слідчих (розшукових) дій у їхніх справах, були знищені, були недостатніми для захисту їхніх прав, передбачених статтею 8 Конвенції. Вони скаржилися, що фактичне знищення матеріалів не було підтверджено розкриттям будь-яких відповідних документів, таких як постанова прокурора або «акти» про знищення. Вони також скаржилися, що не могли отримати доступ до відповідних звітів та стенограм і тому не могли перевірити, чи містили перехоплені матеріали, зокрема, стенограми їхніх конфіденційних розмов із адвокатами.
• 76. На думку заявників, доступ до матеріалів, отриманих в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, був виправданий, оскільки, хоча чинне законодавство загалом захищало конфіденційність комунікацій між адвокатом і клієнтом, воно не встановлювало жодних конкретних процесуальних правил щодо того, як ці комунікації повинні бути ідентифіковані, перевірені та оброблені у разі випадкового перехоплення, щоб запобігти ознайомленню правоохоронних органів з інформацією, яка повинна залишатися конфіденційною.
• 77. Далі заявники стверджували, що проблема забезпечення належного поводження з матеріалами, отриманими в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, правоохоронними органами тісно пов’язана зі структурними недоліками механізму нагляду. Зокрема, правоохоронні органи не були зобовʼязані повідомляти про результати негласних слідчих (розшукових) дій суд, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Омбудсмен) або будь-якому іншому незалежному органу. Єдиним органом, якому вони повинні були звітувати, були прокурори, які вели справу та не були незалежними через свою зацікавленість у зборі доказів для засудження осіб щодо яких застосовувалися заходи спостереження. Крім того, ці прокурори не мали повноважень надавати належний захист у разі виявлення порушення прав осіб, що перебували під наглядом, правоохоронних органів, які здійснювали заходи спостереження. Зокрема, вони не могли виносити офіційні рішення, в яких визнавали б такі порушення, що були б відкриті для громадського контролю.
• 78. Крім того, заявники стверджували, що нормативно-правова база, яка визначає умови та можливість відстеження доступу правоохоронних органів до приватних мобільних телекомунікаційних мереж, була схожою на ту, що була розглянута Судом у справі «Роман Захаров проти Росії» [ВП] (Roman Zakharov v. Russia, [GC]), заява № 47143/06, пункти 268-71, ЄСПЛ 2015). Відсутність детальних і конкретних правил щодо застосування негласних слідчих (розшукових) заходів, які б забезпечили незалежний нагляд, створила можливість для правоохоронних органів отримати несанкціонований доступ до будь-яких матеріалів, що не підпадають під дію судових дозволів або порушують адвокатську таємницю. Знищення цих матеріалів само по собі не могло слугувати достатньою гарантією, оскільки відповідна інформація могла бути використана опосередковано, наприклад, для сприяння органам влади у виявленні інших доказів або для використання ними незаконно перехоплених даних для інших цілей.
• 79. Насамкінець, заявники скаржилися на недоліки в процедурі повідомлення осіб, до яких застосовувалися негласні слідчі (розшукові) дії, як це передбачено Кримінальним процесуальним кодексом України. Зокрема, на думку заявників, не було підстав для збереження в таємниці відповідних судових рішень після завершення розслідувань у їхніх справах та припинення заходів, тим більше, що всі рішення щодо їхніх співобвинувачених, матеріали негласних слідчих (розшукових) дій щодо яких були додані до відповідних кримінальних справ, були розсекречені. Заявники стверджували, що той факт, що відповідні матеріали залишалися засекреченими в їхніх конкретних справах, був наслідком структурної недосконалості правової бази. Вони стверджували, що, оскільки вони не мали доступу до відповідної інформації та документів, вони мали низькі шанси ефективно скористатися будь-яким потенційним засобом правового захисту, навіть якщо такий був доступний у національному правовому порядку.

(b) Уряд

• 80. Уряд визнав, що аудіо- та відеоспостереження у справі першого заявника та прослуховування телефонних розмов другого та третього заявників становили втручання в їхні права, захищені статтею 8 Конвенції.
• 81. Далі Уряд стверджував, що втручання було сумісним з Конвенцією, заявляючи, що воно було законним, переслідувало законні цілі та було необхідним.
• 82. Уряд стверджував, що положення законодавства, на яких ґрунтувалося втручання, що містяться в Кримінальному процесуальному кодексі, України були доступними та передбачуваними. На їхню думку, ці положення також містили достатні процесуальні гарантії для забезпечення дотримання верховенства права.
• 83. Зокрема, аудіо- та відеоспостереження, а також прослуховування телефонних розмов (статті 270 та 263) могли бути призначені лише компетентними слідчими суддями, які відповідно до чинного законодавства були зобовʼязані перевірити необхідність втручання на стадії надання дозволу. З огляду на суворі критерії відбору цих суддів, зазначені положення гарантували, що всі клопотання про застосування негласних слідчих (розшукових) дій підлягали особливо ретельному контролю. Відповідно до статті 246, для отримання дозволу правоохоронний орган, який подавав запит, мав переконати суддів у наявності обґрунтованої підозри у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів відповідно до класифікації Кримінального кодексу України і що необхідні докази неможливо зібрати іншими, менш обтяжливими засобами. Щодо прослуховування телефонних розмов, стаття 263 Кодексу додатково вимагала зазначення ідентифікаційні ознак абонента послуги, телекомунікаційної мережі та обладнання, що підлягало прослуховуванню, з метою уникнення надмірного перехоплення. Стаття 249 Кодексу обмежувала строк дії дозволу двома місяцями, після закінчення якого слідчий мав отримати новий дозвіл, що обґрунтовував необхідність продовження операції.
• 84. Застосовне законодавство також передбачало належні гарантії для забезпечення прав заявників під час виконання спірних заходів. Зокрема, захист їхнього спілкування з адвокатами було гарантовано статтею 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та статтею 258 Кримінального процесуального кодексу України, які забороняли втручання в приватне спілкування між адвокатами та клієнтами. Додаткова гарантія була передбачена статтею 255, яка зобов’язувала негайно знищити будь-які перехоплені матеріали, що не мають відношення до розслідування, та забороняла їх розкриття будь-яким третім особам або використання з будь-якою іншою метою. З метою забезпечення належного поводження з перехопленими матеріалами, прокурорам було доручено законом здійснювати нагляд за відповідними заходами. Зокрема, протягом двадцяти чотирьох годин після завершення заходів, протоколи мали бути надані прокурорам, призначеним для ведення справи, які мали вирішити, чи слід зберегти матеріали для справи, чи знищити їх під їхнім особистим наглядом (статті 252 та 255). Прокурори також мали право у будь-який час припинити негласні слідчі (розшукові) дії (стаття 249). Уряд відмовився коментувати твердження другого та третього заявників щодо технічної можливості правоохоронних органів перехоплювати будь-які телекомунікаційні мережі без отримання дозволу. У звʼязку з цим він стверджував, що документи, в яких детально описано методи перехоплення, можуть розкрити оперативні методи роботи поліції і тому є обґрунтовано засекреченими.
• 85. Згодом Уряд стверджував, що всі застосовні правові гарантії були належним чином застосовані у справах заявників. Він заявив, що відповідні таємні заходи були належним чином санкціоновані слідчими суддями. Уряд також висловив жаль, що не може надати копії відповідних рішень, оскільки вони не були розсекречені. Уряд також наголосив, що всі матеріали, зібрані в ході негласних слідчих (розшукових) дій, проведених у справах заявників, були знищені відповідно до чинного законодавства, а отже, їхня приватна інформація була належним чином захищена.
• 86. Уряд також повторив, що заявники мали можливість оскаржити законність і необхідність спірних негласних слідчих (розшукових) дій. Вони послалися на механізми, описані ними в запереченні щодо невичерпання засобів юридичного захисту (див. пункт 59), і наголосили, що передбачене законом зобовʼязання правоохоронних органів повідомляти особам про застосування до них негласних слдічих (розшукових) заходів було належним чином виконано у справах заявників. Вони наголосили, що вимога про повідомлення є важливою процесуальною гарантією, яка дозволяє особам, яких це стосується, захистити свої права, передбачені статтею 8 Конвенції, шляхом звернення до національних судів.
• 87. Насамкінець, Уряд стверджував, що заходи спостереження у справах заявників не тільки були здійснені згідно із законом, але й переслідували кілька законних цілей, визначених пунктом 2 статті 8 Конвенції, і були «необхідними в демократичному суспільстві». У звʼязку з цим, Уряд зазначив, що заявники підозрювалися в причетності до дуже серйозних злочинів і, що негласні слідчі (розшукові) дії, вжиті у їхніх справах, були підпорядковані суворим процесуальним гарантіям, встановленим у відповідних правових нормах.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

• 88. Відповідні загальні принципи щодо сумісності таємних заходів спостереження з вимогами статті 8 Конвенції викладені, зокрема, в рішенні у справі «Біг Бразер Воч проти Сполученого Королівства» [ВП], (Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom) [GC] (заява
  № 58170/13 та 2 інші заяви, від 25 травня 2021 року) передбачали:

«332.  Будь-яке втручання у права особи за статтею 8 може бути виправданим відповідно до пункту 2 статті 8, лише якщо воно здійснюється відповідно до закону, переслідує одну або декілька законних цілей, на які цей пункт посилається, і є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення таких цілей (див. згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 227; а також «Кеннеді проти Сполученого Королівства» (Kennedy v. the United Kingdom), заява № 26839/05, пункт 130, від 18 травня 2010 року)…

333. Значення «передбачуваності» у контексті таємного спостереження не є таким саме, як у багатьох інших сферах. У спеціальному контексті заходів таємного спостереження, таких, як перехоплення комунікацій, «передбачуваність» не може означати, що особи повинні мати можливість передбачити, коли органи влади можуть скористатися такими заходами, щоб мати можливість відповідно змінити свою поведінку. Однак, особливо коли повноваження, якими наділений орган державної влади, здійснюються таємно, ризики свавілля очевидні. Тому дуже важливо мати чіткі, детальні правила щодо заходів таємного спостереження, особливо, оскільки технології, доступні для використання, постійно вдосконалюються. … Більш того, закон повинен вказувати обсяг будь-якої свободи розсуду, наданої компетентним органам, та спосіб її здійснення з достатньою чіткістю для того, щоб забезпечити людині належний захист від свавільного втручання (див. згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 230; а також, серед інших, «Мелоун проти Сполученого Королівствав», пункт 68^[1] ; «Леандер проти Швеції», пункт 51^[2]  ; «Ювіг проти Франції», пункт 29^[3] ; «Круслен проти Франції», пункт 30^[4] ; і «Вебер і Саравія проти Німеччини», пункт 94^[5] ).

…

335. … [У] своїй прецедентній практиці щодо перехоплення повідомлень під час розслідування кримінальних справ Суд розробив такі мінімальні вимоги, які мають бути встановлені законодавством для уникнення зловживань з боку влади: (i) характер правопорушень, які можуть бути підставою для видачі ордеру на перехоплення; (ii) визначення категорій осіб, чиї повідомлення можуть бути перехоплені; (iii) обмеження тривалості перехоплення; (iv) порядок розгляду, використання та зберігання отриманих даних; (v) запобіжні заходи, яких слід вживати при передачі даних іншим сторонам; та (vi) обставини, за яких перехоплені дані можуть або повинні бути знищені (див. згадані рішення у справах «Ювіг проти Франції», пункт 34; «Круслен проти Франції», пункт 35; «Валенсуела Контрерас проти Іспанії» (Valenzuela Contreras), пункт 46^[6]  ; ухвала щодо прийнятності у справі «Вебер і Саравія проти Німеччини», пункт 95; і «Асоціація за Європейську інтеграцію і права людини і Єкімджієв проти Болгарії», пункт 76). …

336. Перегляд та контроль заходів негласного спостереження можуть бути застосовані на трьох етапах: коли спостереження вперше призначається, під час його проведення або після його припинення. Що стосується перших двох етапів, то сам характер і логіка негласного спостереження диктують, що не тільки саме спостереження, але і супровідний нагляд повинні здійснюватися без відома відповідної особи. Отже, оскільки особа в будь-якому разі позбавлена можливості самостійно звернутися за ефективним засобом юридичного захисту або брати безпосередню участь у будь-якому провадженні щодо перегляду, дуже важливо, щоб встановлені процедури самі по собі забезпечували належні та рівноцінні гарантії захисту її прав. У сфері, де зловживання в окремих справах може бути настільки легким і мати такі шкідливі наслідки для демократичного суспільства в цілому, Суд визнав, що в принципі бажано довірити наглядовий контроль судді, оскільки судовий контроль пропонує найкращі гарантії незалежності, неупередженості та належного порядку дій (див. згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 233; див. також «Класс та інші проти Німеччини» (Klass and Others v. Germany), від 06 вересня 1978 року, пункти 55 та 56, Серія A №o. 28).

---

• ^[1] Рішення у справі «Мелоун проти Сполученого Королівствав» (Malone v. the United Kingdom), від 02 серпня 1984 року, Серія A
• ^[2] Рішення у справі «Леандер проти Швеції» (Leander v. Sweden), від 26 березня 1987 року, Серія A № 116
• ^[3] Рішення у справі «Ювіг проти Франції» (Huvig v. France), від 24 квітня 1990 року, Серія A № 176-B
• ^[4] Рішення у справі «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), від 24 квітня 1990 року, Серія A № 176-A
• ^[5] Ухвала щодо прийнятності у справі «Вебер і Саравія проти Німеччини» (Weber and Saravia v. Germany), заява № 54934/00, ЄСПЛ 2006-XI
• ^[6] Рішення у справі «Валенсуела Контрерас проти Іспанії» (Valenzuela Contreras v. Spain), від 30 липня 1998 року, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-V

---

337.Що стосується третього етапу, то після припинення спостереження питання про подальше інформування про заходи спостереження є важливим фактором для оцінки ефективності засобів правового захисту в судах, а отже, і для існування ефективних гарантій проти зловживання повноваженнями спостереження. В принципі, у заінтересованої особи мало можливостей для звернення до суду, якщо вона не була повідомлена про заходи, вжиті без її відома, і, отже, не може оскаржити їх законність ретроспективно (див. згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 234; див. також «Класс та інші проти Німеччини» пункт 57, та ухвала щодо прийнятності у справі «Вебер і Саравія проти Німеччини», пункт 135) або, в якості альтернативи, якщо будь-яка особа, яка підозрює, що зазнала спостереження, не може звернутися до судів, юрисдикція яких не залежить від інформування суб’єкта спостереження про вжитий захід (див. згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 234; див. також «Кеннеді проти Сполученого Королівства», пункт 167) …»

• (b) Застосування у цій справі
• (i) Чи було втручання

89. Суд вважає, що приховане аудіо- та відеоспостереження за першим заявником та перехоплення телефонних розмов другого та третього заявників становили втручання в їхні права, захищені статтею 8 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Зубков та інші проти Росії» (Zubkov and Others v. Russia), заява № 29431/05 та 2 інші заяви, пункти 120-21, від 07 листопада 2017 року; та «Берлізев проти України», (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, пункти 37-38, від 08 липня 2021 року). Наявність втручання у права цих заявників не заперечується сторонами.

• (ii) Чи було втручання виправданим
  • (1) Загальний підхід

• 90. Для того щоб Суд міг встановити, чи було втручання, що розглядається, виправданим відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції, він повинен спочатку встановити, чи було воно «згідно із законом», що в контексті негласних слідчих (розшукових) дій має включати особливо детальні та суворі гарантії, спрямовані на забезпечення «необхідності» втручання, здійсненого органами державної влади таємно (див. згадане рішення у справі, серед інших джерел, «Роман Захаров проти Росії», пункти 227-30). У разі встановлення, що втручання було «не згідно із законом» в розумінні Конвенції, Суд може визнати порушення, не аналізуючи далі, чи було втручання також «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цілей, перелічених у пункті 2 статті 8 Конвенції (див., зокрема, рішення у справах «Биков проти Росії» [ВП], (Bykov v. Russia [GC]), заява № 4378/02, пункти 82-83, від 10 березня 2009 року; «Енеа проти Італії» [ВП], (Enea v. Italy [GC]), заява № 74912/01, пункт 144, ЄСПЛ 2009; та «Поточка та Адамчо проти Словаччини», (Potoczká and Adamčo v. Slovakia), заява № 7286/16, пункти 76-80, від 12 січня 2023 року).
• 91. Оцінюючи, чи було спірне втручання в права заявників у даній справі, яке стосується трьох конкретних і безспірних негласних слідчих дій, проведених у ході кримінального провадження щодо заявників, «згідно із законом», Суд вважає, що його завданням не є оцінка, in abstracto, загальної якості застосовного законодавства тому обмежиться, наскільки це можливо, аналізом того, як застосування закону в даній справі фактично вплинуло на заявників. Хоча така оцінка все ще може вимагати певної міри абстрагування, вона не може бути такою ж, як у справах, що стосуються загальних скарг на закони, які дозволяють таємне спостереження (див., в якості нещодавнього прикладу рішення у справі «Василь Васільєв проти Болгарії», (Vasil Vasilev v. Bulgaria), заява № 7610/15, пункт 83, від 16 листопада 2021 року та наведені в ньому справи).
• 92. Тому Суд оцінить, з урахуванням встановлених у його практиці загальних принципів (див. пункт 88), чи були негласні слідчі заходи у конкретних випадках заявників санкціоновані та здійснені згідно із законом, який передбачав відповідні та достатні гарантії захисту їхніх прав, передбачених статтею 8, під час цих заходів, а також можливість для них подати скарги, які вони могли мати після припинення цих заходів.
  • (2)    Процедура надання дозволу у справах заявників

• 93. Оскільки заявники скаржилися на порушення їхніх прав, передбачених статтею 8 Конвенції, через недоліки в процедурі надання дозволу, Суд повинен врахувати низку факторів при оцінці того, чи могла ця процедура забезпечити, щоб негласні слідчі дії не було призначене довільно, неправомірно або без належного та ретельного розгляду. Ці фактори включають, зокрема, орган, уповноважений надавати дозвіл на спостереження, обсяг його повноважень та зміст дозволу на зняття інформації (див. згадане рішення у справі, серед інших джерел, «Роман Захаров проти Росії», пункт 257).
• 94. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що, як випливає з наявних матеріалів, спірні негласні слідчі дії мали певну правову основу у національному законодавстві, а саме у статтях 263 та 270 Кримінального процесуального кодексу України.
• 95. Суд також бере до уваги аргументи Уряду, які вказують на те, що Кодекс встановлює низку процесуальних гарантій проти довільного або невибіркового застосування негласних слідчих заходів. Зокрема, дозвіл має надаватися судовим органом (див. статті 246 та 263, цитовані у пункті 46), а для його отримання правоохоронні органи повинні подати обґрунтовані клопотання. Судді, у свою чергу, мають право вимагати надання підтверджуючих матеріалів і зобовʼязані вказати конкретні підстави для своїх рішень (див. статтю 248, також наведену в пункті 46). Суд також бере до уваги додатковий аргумент Уряду про те, що статті 246, 248, 258 та 263 Кодексу вимагають, по суті, щоб судді, даючи дозвіл на заходи, що передбачають втручання у приватне спілкування, зважували суспільний інтерес у боротьбі з тяжкими злочинами та особисті права, захищені статтею 8 Конвенції.
• 96. Хоча заявники, яким було відмовлено в доступі до судових рішень, що санкціонували негласні слідчі дії у їхніх справах, висловили сумніви щодо фактичного існування цих рішень, Суд, з огляду на обставини справи та пояснення Уряду, виходитиме з того, що спірні заходи були санкціоновані суддями відповідно до вимог чинного законодавства (див. для порівняння і в якості протилежного прикладу рішення у справі «Шантара і Лабазніков проти Латвії», (Šantare та Labazņikovs проти Латвії), заява № 34148/07, пункти 18, 23 та 59-62, від 31 березня 2016 року).
• 97. Однак Суд наголошує, що при розгляді клопотань осіб, до яких застосовувалися негласні слідчі дії, про розкриття рішень, що санкціонують застосування щодо них негласних заходів, органи влади зобовʼязані забезпечити належний баланс між інтересами цих осіб у захисті своїх прав, передбачених статтею 8 Конвенції, та інтересами суспільства у виявленні та переслідуванні тяжких злочинів (див., серед інших, «Зубков та інші проти Росії», пункт 129, та «Аванесян проти Росії», (Avanesyan v. Russia), заява № 41152/06, пункт 29, від 18 вересня 2014 року). Суд також підкреслює, що за замовчуванням, особам, за якими ведеться спостереження, повинен бути наданий доступ до відповідних документів, якщо немає вагомих підстав для відмови (див. згадане рішення у справі, серед інших джерел, «Зубков та інші проти Росії», пункт 129; «Раджаб Магомедов проти Росії», (Radzhab Magomedov v. Russia), заява № 20933/08, пункти 82-84, від 20 грудня 2016 року; та «Родіонов проти Росії», (Rodionov v. Russia), заява
  № 9106/09, пункт 184, від 11 грудня 2018 року).
• 98. Як вбачається з наявних матеріалів, у даній справі національні органи відмовили заявникам у доступі до рішень, що стосуються їх, виключно на тій підставі, що вони були «засекречені». Немає жодних ознак того, що рішення про збереження таємності цих ухвал слідчих суддів після завершення відповідних розслідувань та знищення перехоплених матеріалів були прийняті в результаті зважування конкуруючих інтересів. Крім того, через відмову Уряду надати копії відповідних рішень у справах другого та третього заявників, незважаючи на запити Суду, Суд не може встановити їхній зміст.
• 99. Відповідно до пункту 1 Правила 44C Регламенту Суду, згідно з яким у разі якщо сторона не подає доказів чи інформації, якої зажадав Суд, Суд може сформулювати  відповідні висновки, які, на його думку, випливають з таких обставин (див., зокрема, рішення у справі «Савріддін Джураєв проти Росії», (Savriddin Dzhurayev v. Russia), заява № 71386/10, пункт 130, ЄСПЛ 2013 (витяги)), Суд не має підстав для висновку, що негласні слідчі заходи за заявниками були санкціоновані в результаті належного та детального судового контролю, який відображав, зокрема, збалансований підхід до відповідних конкуруючих інтересів, як того вимагають Конвенція та застосовне національне законодавство (див. для порівняння згадані рішення у справах «Зубков та інші проти Росії», пункт 133; «Родіонов проти Росії», пункт 185; та «Поточка та Адамчо проти Словаччини», пункти 72-79).
• 100. Отже, у звʼязку з цим було порушено статтю 8 Конвенції.

(3)Застосування негласних слідчих заходів та стверджуване втручання в конфіденційні матеріали у справах заявників

• 101. Що стосується скарг заявників щодо застосування до них негласних слідчих заходів, зокрема щодо поводження з конфіденційною інформацією, що міститься в спілкуванні між адвокатом і клієнтом, Суд наголошує, по-перше, що хоча стаття 8 Конвенції захищає конфіденційність усього листування між особами, вона забезпечує «посилений захист» листування між адвокатами та їхніми клієнтами (див., серед інших джерел, рішення у справах «Мішо проти Франції», (Michaud v. France), заява № 12323/11, пункт 118, ЄСПЛ 2012;
  «Р.E. проти Сполученого Королівства», (R.E. v. the United Kingdom), заява № 62498/11, пункт 131, від 27 жовтня 2015 року; та «Дудченко проти Росії», (Dudchenko v. Russia), заява № 37717/05, пункт 104, від
  07 листопада 2017 року).
• 102. Суд підкреслив, що стаття 8 Конвенції надає привілейований статус будь-якому листуванню та обміну інформацією між адвокатом та його клієнтом, незалежно від їхньої мети (див., зокрема, рішення у справах «Адвокатське обʼєднання «Адвокатське обʼєднання “Sérvulo & Associados”, РЛ та інші проти Португалії», (Sérvulo & Associados – Sociedade de Advogados, RL and Others v. Portugal), заява № 27013/10, пункт 77, від 03 вересня 2015 року, та «Бершеда та Риболовлєв проти Монако», (Bersheda and Rybolovlev v. Monaco), заяви №№ 36559/19 та 36570/19, пункт 74, від 06 червня 2024 року). Навіть якщо розмови між адвокатами та їхніми клієнтами, строго кажучи, не є юридичними консультаціями, вони все одно мають право на такий посилений захист (див., зокрема, згадані рішення у справах «Мішо проти Франції», пункт 117; «Лорен проти Франції», (Laurent v. France), заява № 28798/13, пункт 47, від 24 травня 2018 року; та «Василь Васільєв проти Болгарії», пункт 90).
• 103. Отже, будь-які правові положення, що стосуються негласних слідчих заходів, які потенційно можуть порушувати професійну таємницю адвокатів, повинні відповідати особливо суворим вимогам щодо чіткості та точності, щоб вважатися «законними» (див. згадані рішення у справах, серед інших джерел, «Р.E. проти Сполученого Королівства», (R.E. v. the United Kingdom), пункти 131-32: та «Пьотржак і Бичавська-Синярська та інші проти Польщі», (Pietrzak and Bychawska-Siniarska and Others), пункт 222). 
• 104. Суд розробив наступні мінімальні гарантії, які повинні бути встановлені законом з метою уникнення зловживання владою у випадках, коли матеріали, захищені законом, були отримані в результаті заходів негласних слідчих дій. По-перше, закон повинен чітко визначити сферу застосування адвокатської таємниці та встановити, як, за яких умов і ким має бути проведено розмежування між матеріалами, що підпадають під захист, та матеріалами, що не мають захисту (див., зокрема, загадане рішення у справі «Дудченко проти Росії», пункти 105-06). З огляду на делікатність цього питання, неприйнятно, щоб це завдання було покладено на представника державної влади без нагляду незалежного органу (див., серед інших джерел, рішення у справах «Копп проти Швейцарії, (Kopp v. Switzerland), від 25 березня 1998 року, пункти 73 і 74, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-II, та «Дудченко проти Росії», пункт 106).
• 105. По-друге, положення законодавства щодо перевірки, використання та зберігання отриманих матеріалів, запобіжні заходи, яких слід вживати при наданні матеріалів іншим сторонам, а також обставин, за яких записи можуть або повинні бути знищені повинні забезпечувати достатні гарантії захисту матеріалів, що підпадають під правовий імунітет (див. згадане рішення у справі «Пьотржак і Бичавська-Синярська та інші проти Польщі», пункт 218). Зокрема, національне законодавство повинно достатньо чітко встановлювати та визначати: (i) порядок повідомлення незалежному наглядовому органу для перегляду випадків, коли матеріали, що підпадають під адвокатську таємницю, були отримані в результаті негласних слідчих дій; (ii) процедури безпечного знищення таких матеріалів; (iii) умови, за яких вони можуть зберігатися та використовуватися в кримінальному провадженні та розслідуваннях правоохоронних органів; та (iv) порядок їх безпечного зберігання, поширення та подальшого знищення, як тільки вони більше не потрібні для жодної з дозволених цілей (див. згадані рішення у справах «Р.E. проти Сполученого Королівства», пункти 138-39, та «Дудченко проти Росії», пункт 107).
• 106. Що стосується фактів даної справи, Суд зазначає, що в українській правовій системі Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачає захист адвокатської таємниці, яка розуміється як будь-яка інформація, що обмінюється між адвокатом та його клієнтом під час здійснення адвокатської діяльності (див. пункт 48). Це загальне положення доповнюється частиною 5 статті 258 Кримінального процесуального кодексу України, яка забороняє втручання в приватне спілкування між адвокатом та його клієнтом у контексті негласних слідчих (розшукових) дій (див. пункт 46).
• 107. Суд також враховує, що за інформацією національних органів влади, жодні матеріали, зібрані в ході спірних негласних слідчих дій стосовно заявників, не були використані прокуратурою як докази проти них. Крім того, жоден з цих матеріалів більше не зберігається в архівах органів влади, оскільки вони були знищені відповідно до статті 255 Кримінального процесуального кодексу України.
• 108. Суд вважає, що правило, встановлене у вищезазначеному положенні, яке вимагає негайного знищення матеріалів, зібраних у ході негласних слідчих дій, після того, як вони були визнані нерелевантними для цілей такого збирання, тобто для переслідування за кримінальне правопорушення, не є таким, що суперечить Конвенції (див., зокрема, згадані рішення у справах «Роман Захаров проти Росії», пункт 255 in fine, та «Василь Васільєв проти Болгарії», пункт 72 in fine). Що стосується аргументу другого та третього заявників про те, що їм слід було надати можливість ознайомитися з усіма цими матеріалами перед їх знищенням, Суд зазначає, що така вимога поклала б на органи влади, серед іншого, обовʼязком зберігати особисті дані заявників довше, ніж це необхідно для початкової мети збору, що суперечить принципу мінімізації даних, встановленому в міжнародних інструментах захисту даних (див., зокрема, рішення у справі «Суріков проти України», (Surikov v. Ukraine), заява № 42788/06, пункт 74, від 26 січня 2017 року).
• 109. Водночас Суд вважає, що заявники могли мати законний інтерес у наданні їм копії постанови прокурора про знищення перехоплених матеріалів, а також «акту» про знищення (див. пункти 51-53), які, як і судові рішення, що санкціонували негласні слідчі дії щодо них, залишалися засекреченими без будь-яких конкретних пояснень з боку органів влади.
• 110. Суд також вважає, що заявники висловили обґрунтовані занепокоєння щодо існування загальнодоступних чітких правил та інструкцій щодо перевірки та знищення перехоплених матеріалів, включаючи правила щодо нагляду за відповідними процесами незалежним органом (див., зокрема, згадане рішення у справі «Пьотржак і Бичавська-Синярська та інші проти Польщі», пункт 213, та наведені в ньому справи).
• 111. Суд зазначає, що певні відповідні правила та процедури викладені в Інструкції від 16 листопада 2012 року (див. пункти 51-53). Однак Інструкціяне містить конкретних вказівок, що детально визначають зміст правових положень щодо захисту спілкування між адвокатом і клієнтом. Ані з матеріалів справи, ані з зауважень Уряду не випливає, що в національному законодавстві існують інші загальнодоступні інструменти, які встановлюють конкретні гарантії, що мають застосовуватися, та процедури, яких слід дотримуватися у випадках, коли органи влади випадково перехоплюють конфіденційну розмову підозрюваного з його адвокатом під час прослуховування телефонних розмов, аудіомоніторингу або інших подібних заходів (див. рішення у справах «Йордачі та інші проти Молдови», (Iordachi and Others v. Moldova), заява № 25198/02, пункт 50, від 10 лютого 2009 року; «Р.E. проти Сполученого Королівства», пункт 131, та «Дудченко проти Росії», пункт 109). Це залишає відкритим питання про те, як саме такі перехоплені матеріали мають бути ідентифіковані як такі, що стосуються привілейованого спілкування, оброблені та знищені, щоб виконати вимоги частини 5 статті 258 Кримінального процесуального кодексу України (див. для порівняння згадане рішення у справі «Василь Васільєв проти Болгарії», пункт 91).
• 112. Крім того, з наявних матеріалів випливає, що судові органи, які санкціонували негласні слідчі дії, не мають повноважень контролювати виконання своїх рішень, а їхні повноваження обмежуються первинним етапом надання дозволу. Вони не інформуються про результати призначених заходів спостереження і не мають повноважень перевіряти, чи дотримано вимог рішень про надання дозволу (див. для порівняння згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 274). Інструкція надає всі повноваження щодо прийняття рішень, повʼязаних з обробкою результатів негласних слідчих дій, включаючи ідентифікацію та перевірку конфіденційних повідомлень, правоохоронним органам, які перебувають під наглядом прокурорів, призначених для ведення кримінальної справи. Суду не було надано жодних матеріалів, які б свідчили про існування інших органів, достатньо незалежних від тих, які беруть участь у справі, для цілей переслідування за передбачуване правопорушення, які мають повноваження приймати рішення щодо поводження з перехопленими матеріалами та здатні перевіряти в ході виконання заходу, чи не зловживають правоохоронці своїми повноваженнями, які вони здійснюють таємно (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «Роман Захаров проти Росії», пункти 279-82; та «Екімджієв та інші проти Болгарії», (Ekimdzhiev and Others v. Bulgaria), заява
  № 70078/12, пункти 336-47, від 11 січня 2022 року. Див. також згадане рішення у справі «Пьотржак і Бичавська-Синярська та інші проти Польщі», пункти 228-29 та 232-34, відповідно, для ознайомлення з підбіркою справ, що містять приклади систем нагляду, довірених незалежним органам, які, на думку Суду, відповідають вимогам статті 8 Конвенції, а також приклади систем нагляду, довірених органам прокуратури, які, на думку Суду, не відповідають вимогам статті 8 Конвенції).
• 113. Враховуючи наведені міркування щодо відсутності в застосовному національному законодавстві чітких правил та інструкцій, що визначають процедуру виявлення та обробки випадково перехоплених конфіденційних повідомлень між адвокатами та їх клієнтами, а також відсутності незалежного наглядового органу, який контролює перехоплення приватних повідомлень, Суд вважає, що відповідне національне законодавство не надавало заявникам достатніх гарантій того, що застосування негласних слідчих дій у їхніх справах відповідало вимогам статті 8 Конвенції.
• 114. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у звʼязку з цим.
• 115. За цих обставин Суд вважає, що скарги другого та третього заявників про те, що застосовні нормативні акти нібито надають органам державної владі право доступу до мобільного телефонного звʼязку без будь-якого судового дозволу (див. для порівняння згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункти 268-270), не потребують окремого розгляду в контексті даної справи, яка стосується конкретних випадків втручання.

(4) Повідомлення та доступність засобів юридичного захисту post factum

116. Що стосується скарги заявників на те, що чинне законодавство не надавало їм ефективної можливості перевірити post factumзаконність та необхідність негласних слідчих дій у їхніх справах, Суд повторно зазначає, що для відповідності статті 8 Конвенції національне законодавство має надавати особам, які перебувають під наглядом, таку можливість (див., зокрема, згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 300). Щоб будь-який потенційний національний засіб юридичного захисту відповідав вимозі «ефективності», він повинен бути чітким (див., зокрема, рішення у справі «Амбарцумян проти Вірменії», (Hambardzumyan v. Armenia), заява № 43478/11, пункт 48, від 05 грудня 2019 року) і здатним вирішити суть скарги, поданої на підставі статті 8 Конвенції. Тобто засіб юридичного захисту повинен надавати можливість визначити, чи було спірне втручання не тільки «законним», але й чи відповідало воно «нагальній суспільній потребі» та чи було «пропорційним» будь-якій законній меті, що переслідувалася (див., серед інших джерел, рішення у справах «Ахлюстін проти Росії», (Akhlyustin v. Russia), заява № 21200/05, пункт 26, від 07 листопада 2017 року; «Амбарцумян проти Вірменії», пункт 43; та «Сігурдур Ейнарссон та інші проти Ісландії» (Sigurður Einarsson and Others v. Iceland), заява № 39757/15, пункт 123, від 04 червня 2019 року).
117. У деяких випадках, зокрема коли заявники намагалися оскаржити законність негласних слідчих дій у ході кримінального провадження, одночасно оскаржуючи допустимість отриманих доказів, Суд визнав, що такі дії вважаються вичерпанням ефективних національних засобів юридичного захисту (див., зокрема, рішення у справі «Драгоєвич проти Хорватії», (Dragojević v. Croatia), заява
     № 68955/11, пункти 35, 42, 47 та 72, від 15 січня 2015 року; див. також згадані рішення у справах «Раджаб Магомедов проти Росії», пункти 20 та 77-79, та «Лисюк проти України», пункти 41-46).
118. Однак в інших випадках Суд зазначив, що хоча кримінальні суди могли розглядати питання справедливості допустимості доказів у кримінальному провадженні, вони не обовʼязково могли розглядати суть скарги про те, що втручання в права, передбачені статтею 8 Конвенції, не було «згідно із законом» або «необхідним у демократичному суспільстві» в розумінні цієї статті (див. згадані рішення у справах «Зубков та інші проти Росії», пункт 88; «Амбарцумян проти Вірменії», пункт 43; та «Сігурдур Ейнарссон та інші проти Ісландії», пункт 123).
119. Суд також наголосив, що якщо національне законодавство не гарантує будь-якій особі, яка підозрює, що вона перебуває під наглядом, можливість повідомити про цю підозру незалежному наглядовому органу, який має доступ до закритих документів (див., зокрема, рішення у справі «Кеннеді проти Сполученого Королівства», заява № 26839/05, пункт 167, від 18 травня 2010 року), питання ефективності будь-якого засобу юридичного захисту нерозривно пов’язане з питанням повідомлення відповідної інформації особам, які перебувають під наглядом (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 234). У цьому контексті Суд зазначив, що правова база, яка через відсутність належних механізмів повідомлення робить будь-які засоби юридичного захисту, передбачені національним законодавством, теоретичними та ілюзорними, не забезпечує важливої гарантії проти неналежного використання спеціальних засобів спостереження (див., зокрема, згадані рішення у справах «Асоціація за Європейську інтеграцію і права людини і Єкімджієв проти Болгарії», пункти 90-91, та «Роман Захаров проти Росії», пункти 293-300). Суд також встановив, що, окрім повідомлення про саме стеження, особи, як правило, повинні мати можливість отримати доступ до документів, що містять достатню інформацію про фактичні та правові підстави для призначення спостереження, щоб мати можливість ефективно реалізувати своє право на судовий захист (див. згадані рішення у справах «Роман Захаров проти Росії», пункт 302; та «Зубков та інші проти Росії», пункти 91, 129 та 132).
120. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що стаття 253 Кримінального процесуального кодексу України встановлює загальне правило, яке зобовʼязує правоохоронні органи повідомляти осіб, щодо яких проводилися негласні слідчі (розшукові) дії, про те, що до них застосувалися такі заходи, протягом дванадцяти місяців після припинення відповідних заходів, але не пізніше, ніж до передачі кримінального провадження до суду (див. пункт 46). Суд вважає, що, встановивши вищезазначену вимогу про повідомлення у статті 253, український законодавчий орган запровадив важливу процесуальну гарантію захисту прав особи відповідно до статті 8 Конвенції та зробив відчутний крок вперед порівняно з станом національного законодавства, який Суд розглянув у своєму рішенні 2006 року у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine, заява № 23543/02, пункт 59, від 02 листопада 2006 року).
121. Однак у даній справі Суд вважає, що можливість заявників захистити свої права, передбачені статтею 8 Конвенції, була істотно обмежена з огляду на необґрунтовану відмову органів державної влади надати доступ до судових рішень, що санкціонували негласні слідчі дії (див. для порівняння рішення у справі «Зубков та інші проти Росії», пункт 91), та документів, що стосуються знищення перехоплених матеріалів (див. пункти 98 та 109).
122. Крім того, Суд бере до уваги позицію Уряду щодо стверджуваного існування двоступеневого механізму юридичного захисту, що складається з таких етапів: (i) можливість для заявників подавати скарги та/або заперечення відповідно до частини 2 статті 303 та/або частини 3 статті 309 Кримінального процесуального кодексу України на підготовчому засіданні; та (ii) можливість для них подати цивільний позов про відшкодування збитків відповідно до статті 1176 Цивільного кодексу України або Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (див. пункт 49). Крім того, Суд зазначає, що, як випливає з рішення Верховного Суду (справа № 61-6654ск21), на яке посилається Уряд (див. пункт 62), якби обвинувачення проти заявників було знято без передачі справи до суду, вони могли б спробувати перейти безпосередньо до «другого етапу». У контексті даної справи Суд не має необхідності оцінювати потенційну ефективність останнього варіанту відшкодування, що передбачає лише «другий етап», оскільки, згідно з останньою інформацією, отриманою від сторін, провадження щодо всіх трьох заявників тривало.
123. Що стосується «двоступеневого» механізму, Суд зазначає, що, як вказано Урядом, він вже визнав, в принципі, потенційну ефективність багатоступеневих механізмів юридичного захисту, зокрема в інших справах проти України (див. згадані рішення у справах «Орловський проти України», пункти 55-61; «Тихонов проти України», пункт 39; та «Лисюк проти України», пункти 40-46). Проте він зазначає, що ці три справи були вирішені на національному рівні відповідно до старого Кримінального процесуального кодексу України (1960 року), який вже втратив чинність. Зокрема, у справах «Орловський проти України» та «Тихонов проти України» національні суди визнали порушення прав заявників на свободу, використавши свої дискреційні повноваження для винесення так званих «окремих ухвал» відповідно до статті 23-2 Кодексу 1960 року (див. згадані рішення у справах «Орловський проти України», пункти 13-14, та «Тихонов проти України», пункт 22; «Лисюк проти України», пункт 29, де міститься посилання на статтю 23-2). Ці повноваження не було включено до чинного Кодексу, та Уряд не вказав, які положення цього Кодексу, якщо такі є, надають судовим органам аналогічні дискреційні повноваження. Отже, Суд не може стверджувати що його висновки у вищезазначених рішеннях, у тій частині, що стосується засобу юридичного захисту у вигляді «окремих ухвал», є застосовними до даної справи. Водночас Суд зауважує, що у справі «Лисюк проти України» він також визнав, що визнання порушення прав заявника за статтею 8 Конвенції може бути зроблено в ході судового розгляду іншим способом, наприклад, у рішенні по суті справи (там само, пункт 42). У контексті висновків в рішенні у справі «Лисюк проти України, скарги підозрюваних у кримінальних справах щодо порушення їхніх прав, передбачених статтею 8 Конвенцічї, під час судового розгляду їхніх справ можуть все ж призвести до визнання порушення їхніх прав, незважаючи на скасування механізму «окремих ухвал».
124. Проте важливо зазначити, що скарга заявника за статтею 8 Конвенції у справі «Лисюк проти України» обмежувалася твердженням про те, що спірне втручання було незаконним з точки зору внутрішнього права (там само, пункти 25 та 38). У цій справі не було сумнівів, що рішення з цього питання належало до компетенції кримінальних судів, оскільки вони мали вирішити питання про допустимість доказів, зібраних в результаті спірного втручання (там само, пункт 46). Отже, висновки у справі «Лисюк проти України» не можуть бути безпосередньо і автоматично застосовними до справ, в яких, як у даній справі, суть скарги за статтею 8 Конвенції може вимагати від національних судів проведення більш широкого аналізу, не пов’язаного з допустимістю доказів або при вирішенні питання про винуватість або невинуватість обвинуваченого (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Сігурдур Ейнарссон та інші проти Ісландії», пункт 123, та наведені в ньому справи).
125. З огляду на ці міркування, Суд зосередиться на аналізі обсягу засобів юридичного захисту, передбачених частиною 2 статті 303 та частиною 3 статті 309 чинного Кримінального процесуального кодексу України, які були запропоновані Урядом як належні процедури, що мають бути дотримані для завершення «першого етапу» у кримінальних справах заявників.
126. У звʼязку з цим Суд зазначає, по-перше, що жодна з цих процедур не може бути ініційована самостійно, оскільки особи, щодо яких застосовуються негласні слідчі дії, повинні чекати до призначення підготовчого засідання у кримінальному провадженні, перш ніж подавати відповідні скарги. Ця вимога може потенційно призвести до непередбачуваних затримок (дим. для порівняння рішення у справах «Котій проти України», (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункти 69-70, від 05 березня 2015 року, та «Зосимов проти України», (Zosymov v. Ukraine), заява № 4322/06, пункт 61, від 07 липня 2016 року). Суд вважає, що в даній справі будь-яка потенційна ефективність вищезазначених засобів юридичного захисту вже була поставлена під сумнів тривалістю відповідних проваджень (див. для порівняння рішення у справі «Ратушна проти України», (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, пункти 57-59, від 02 грудня 2010 року).
127. По-друге, найважливіше, коло питань, які має вирішувати кримінальний суд під час підготовчого засідання, як визначено в статті 315 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 46), не включає жодних конкретних повноважень, наданих суддям для перевірки законності або необхідності дій правоохоронних органів у звʼязку з негласними слідчими (розшуковими) діями, не кажучи вже про повноваження перевіряти мотиви, наведені слідчими суддями при санкціонуванні таких заходів. Уряд не надав жодних прикладів національних рішень, які б свідчили про те, що такі повноваження, які не зазначені прямо в законі, можуть випливати з усталеної судової практики (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Амбарцумян проти Вірменії», пункт 48).
128. Суд також зазначає, що спроби другого та третього заявників скористатися порядком, передбаченим частиною 2 статті 303 виявився неефективними на практиці. Зокрема, скарги другого заявника були додані до справи без розгляду на підготовчому засідання. У справі третього заявника аналогічні скарги були відхилені, оскільки вони були визнані нерелевантними для предмета підготовчого засідання. Крім того, як випливає з відповідних мотивів Вищого антикорупційного суду, він не вважав себе компетентним розглядати на будь-якій стадії провадження скарги, повʼязані з цими заходами, крім тих, що стосуються потенційної недопустимості отриманих доказів (див. пункти 37-38).
129. З огляду на відсутність у національному законодавстві конкретних положень, що визначають повноваження кримінальних судів розглядати по суті скарги заявників за статтею 8 Конвенції, як на підготовчому засіданні, так і під час судового розгляду, на неможливість отримати такі повноваження з усталеної судової практики, а також на досвід другого та третього заявників, чиї спроби подати скарги на стадії підготовчого засідання виявилися неефективними на практиці, Суд дійшов висновку, що порядок, передбачений частиною 2 статті 303 Кримінального процесуального кодексу України, не відповідає вимогам «ефективного засобу юридичного захисту» для розгляду суті скарг заявників за статтею 8 Конвенції.
130. Що стосується порядку, передбаченому частиною 3 статті 309, яка не була використана жодним із заявників, Суд, окрім того, що має ті самі застереження, що й щодо порядку, передбаченому частиною 2 статті 303, не бачить, як заявники могли б його використати, зважаючи на те, що їм було відмовлено в доступі до самих рішень, проти яких вони теоретично могли б подати оскарження відповідно до цієї статті (див., для порівняння, згадані рішення у справах «Шантара і Лабазніков проти Латвії», пункт 55; «Раджаб Магомедов проти Росії», пункти 81-84;та «Зубков та інші проти Росії», пункти 91 та 132).
131. Таким чином, Уряд не продемонстрував, посилаючись на конкретні положення законодавства або приклади усталеної судової практики, що заявники у даній справі могли б своєчасно отримати судове рішення щодо суті своїх скарг, поданих на підставі статті 8 Конвенції, скориставшись засобами юридичного захисту, запропонованими ними як «перший крок» у «двоступеневому» механізмі юридичного захисту. За цих обставин Суд, визнаючи потенційну релевантність компенсаційних засобів юридичного захисту, на які посилається Уряд як на «другий крок» цього механізму, вважає, з викладених вище причин, що ці засоби захисту не були надані заявникам у даній справі своєчасно.
132. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що застосовне національне законодавство не містило достатніх процесуальних гарантій, які б надавали заявникам ефективну можливість перевірити post factum законність та необхідність негласних слідчих дій, а також отримати відшкодування за будь-які порушення їхніх прав, передбачених статтею 8 Конвенції, під час санкціонування та здійснення цих заходів.
133. Таким чином, Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту має бути відхилено.
134. Суд також констатує, що з огляду на зроблені його висновки у пункті 132, було порушено статтю 8 Конвенції.

(5) Загальний висновок

135. У контексті наведеного, Суд вважає, що втручання у права першого, другого та третього заявників, захищені статтею 8 Конвенції, не було «згідно із законом» з наступних причин: (i)  не маючи доступу до судових рішень, що санкціонують спірні заходи, Суд не може дійти висновку, що вони були вжиті «законно», у тому числі щодо вимоги про проведення попередньої оцінки «необхідності» цих заходів; (ii)  під час здійснення спірних заходів спілкування заявників з їхніми адвокатами не було достатньо захищено конкретними та детальними правилами та процедурами, що визначають, як така комунікація повинна бути ідентифікована та оброблена у разі випадкового перехоплення, а також через відсутність незалежного наглядового органу, який мав би достатню компетенцію для захисту заявників від зловживань або помилок з боку правоохоронних органів; та (iii)  заявники не могли отримати достатньої інформації та документів для того, щоб в значній мірі оскаржити законність та необхідність спірних заходів після їх завершення, а також не мали у своєму розпорядженні ефективних засобів на національному рівні для своєчасного вирішення суті своїх скарг за статтею 8 Конвенції.

III. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції щодо четвортого заявника 

136. Четвертий заявник, адвокат, скаржився, що його права, передбачені статтею 8 Конвенції, були порушені, оскільки застосовне національне законодавство, щодо зняття інформації з електронних комунікаційних мереж, не містить належних гарантій захисту його конфіденційних розмов з клієнтами.

• A. Прийнятність

1.  Сторони

(a)Уряд

137. Уряд стверджував, що в даній справі не було втручання у права четвертого заявника, передбачені статтею 8 Конвенції, і запропонував Суду відхилити дану скаргу як, явно необґрунтовану.
138. Уряд стверджував, що національне законодавство щодо захисту телефонних розмов між адвокатом і клієнтом було належним. Він також зазначив, що четвертий заявник сам не був обʼєктом жодних негласних слідчих дій. Він також не надав жодних доказів того, що він мав телефонні розмови з другим заявником, третім заявником або С.Т. протягом періоду, коли їхні телефонні лінії прослуховувалися. У будь-якому випадку, вищезазначені заходи з прослуховування були проведені до дати вручення цим особам повідомлень про підозру. Отже, четвертий заявник не міг бути їхнім «захисником» на момент застосування спірних заходів. У будь-якому випадку, було б немислимо заборонити всі заходи з перехоплення інформації лише на тій підставі, що особа, яка перебуває під наглядом, могла найняти адвоката і потенційно обговорювати з ним по телефону стратегію захисту або інші конфіденційні питання.

• (b) Четвертий заявник

139. Четвертий заявник оскаржив цю точку зору. Він, зокрема, стверджував, що як практикуючий адвокат він став жертвою недоліків чинного законодавства незалежно від того, чи були перехоплені його конкретні розмови з другим або третім заявниками чи з С.Т. Він надав аргументи, аналогічні аргументам другого та третього заявників з цього приводу, та запропонував Суду розглянути дану скаргу по суті та визнати порушення статті 8 Конвенції. Він також стверджував, що втручання у приватні телекомунікаційні мережі порушувало права всіх заінтересованих сторін, незалежно від того, хто був обʼєктом спостереження. Він стверджував, що було б надмірно формалістичним і суперечило б статті 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також прецедентній практиці Суду, вважати конфіденційними лише ті повідомлення між адвокатами та клієнтами, які відбулися після підписання договору про надання правничої допомоги або після того, як клієнт отримав офіційний статус підозрюваного в конкретному кримінальному провадженні.

• 2.  Оцінка Суду

140. Суд зазначає, що на відміну від першого, другого та третього заявників, які посилалися на конкретні випадки втручання в їхні права, четвертий заявник, насамперед, вказує на нібито структурні недоліки національної нормативно-правової бази, що захищає конфіденційність телефонних розмов адвокатів з клієнтами, які підлягають прослуховуванню. З огляду на відповідну практику Суду, він вважає, що четвертий заявник має право подати вищезазначену скаргу, незалежно від того, чи було перехоплено будь-які його фактичні телефонні розмови з клієнтами, згаданими в його заяві (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункти 170-79).
141. Суд також вважає, що дана скарга порушує питання факту та права, які підлягають розгляду по суті. Він вважає, що вона не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції (див. також згадані рішення у справах «Асоціація за Європейську інтеграцію і права людини і «Єкімджієв проти Болгарії», заява № 62540/00, пункти 5-6, 59 та 63, від 28 червня 2007 року; «Екімджієв та інші проти Болгарії», пункти 2, 10 та 260; та «Пьотржак та Бичавська-Сінярська та інші проти Польщі», пункти 125 та 130). Тому, ця скарга має бути визнана прийнятною.

• B. Суть
• 1. Сторони

(a) Четвертий заявник

142. Четвертий заявник стверджував, що структурні недоліки чинної нормативно-правової бази надавали слідчим органам необмежені повноваження перехоплювати його конфіденційне спілкування з клієнтами. Він також зазначив, що, хоча обвинувачені мали принаймні деякі формальні засоби для подання скарг на порушення статті 8 Конвенції, у рамках кримінального провадження щодо них не існувало жодних ефективних механізмів правового захисту для адвокатів або інших третіх осіб, чиє спілкування з особами, що перебували під наглядом, випадково було перехоплено в результаті оперативних заходів.

• (b) Уряд

143. Уряд не надав окремих зауважень щодо суті даної скарги.

2.  Оцінка Суду

• (a) Чи було втручання

144. Насамперед Суд повторює, що він вже в різних справах дійшов висновку, що сама лише наявність законодавства, яке дозволяє таємне перехоплення телекомунікаційних мереж, може становити втручання у здійснення індивідуальних прав на повагу до приватного життя та листування відповідно до статті 8 Конвенції (див., серед іншого, згадані рішення у справах «Роман Захаров проти Росії», пункт 179; «Єкімджієв та інші проти Болгарії», пункт 262; та «Пьотржак та Бичавська-Сінярська та інші проти Польщі», пункт 146).
145. Крім того, він зазначає, що перехоплення повідомлень під час негласних заходів прослуховування телефонних розмов порушує права всіх сторін цих повідомлень, передбачені статтею 8, незалежно від того, чия лінія була поставлена під прослуховування (див., зокрема, щодо перехоплення розмов адвокатів в результаті прослуховування телефонних ліній їхніх клієнтів, рішення у справах «Прутеану проти Румунії», (Pruteanu v. Romania), заява № 30181/05, пункт 41, від 03 лютого 2015 року; «Версіні-Кампінчі та Краснянські проти Франції», (Versini-Campinchi and Crasnianski v. France), заява № 49176/11, пункт 49, від 16 червня 2016 року; та «Василь Васільєв проти Болгарії», пункт 84).
146. Суд також нагадує, що оскільки будь-яке спілкування між адвокатами та їх клієнтами підлягає посиленому захисту відповідно до Конвенції, для цілей статті 8 не має вирішального значення, чи на момент конкретної розмови адвокат уклав офіційний договір про надання правничої допомоги з клієнтом (див. згадані рішення у справах «Дудченко проти Росії», пункт 103 in fine; «Василь Васільєв проти Болгарії», пункт 90;та «Єкімджієв та інші проти Болгарії», пункт 333). Оскільки суть скарги четвертого заявника стосується структурних недоліків чинної нормативно-правової бази, а не конкретного випадку перехоплення, Суд вважає, що він не зобовʼязаний надавати докази того, що його конкретна розмова з будь-яким клієнтом була перехоплена (див., в якості нещодавнього прикладу, згадане рішення у справі «Пьотржак та Бичавська-Сінярська та інші проти Польщі», пункт 195).
147. У контексті наведених міркувань, Суд вважає, що було порушено право четвертого заявника на повагу до його приватного життя та листування відповідно до статті 8 Конвенції.

• (b) Чи було втручання виправданим
• 148. Суд повторює, що загальні принципи щодо сумісності нормативно-правової бази, що стосуються таємного спостереження, зі статтею 8 Конвенції (див. пункт 88), а також більш конкретні принципи щодо захисту спілкування між адвокатом і клієнтом в контексті перехоплення (див. пункти 101-105).
• 149. Він зазначає, що у пунктах 106-113, розглядаючи скарги першого, другого та третього заявників щодо стверджуваного втручання у їхнє спілкування з адвокатами, він уже встановив, що українське законодавство не передбачає достатніх гарантій проти зловживання владою або помилок органів державної влади у випадках, коли в ході здійснення таємних заходів випадково перехоплюються матеріали, що захищаються законодавством. Суд зазначає, що його висновки щодо скарг, поданих вищезазначеними заявниками стосовно втручання в їхнє привілейоване спілкування з адвокатами, є однаково актуальними для скарги, поданої четвертим заявником, щодо стверджуваного втручання в його спілкування з клієнтами.
• 150. Суд також зазначає, що, згідно з його усталеною практикою, особа, чиї повідомлення були випадково перехоплені в ході негласних слдічих дій щодо інших осіб, повинна мати можливість захистити свої відповідні права, передбачені статтею 8 Конвенції, шляхом звернення до відповідного національного засобу юридичного захисту (див., зокрема, рішення у справах «Ламбер проти Франції» (Lambert v. France), від 24 серпня 1998 року, пункти 34-41, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-V; «Роман Захаров проти Росії», пункт 295 in fine;та «Плехло проти Словаччини», (Plechlo v. Slovakia), заява № 18593/19, пункти 47-51, від 26 жовтня 2023 року). З матеріалів справи та зауважень Уряду не випливає, що четвертий заявник, як особа, яка потенційно могла бути випадково постраждалим від перехопленням телекомунікаційних мереж, мав у своєму розпорядженні будь-який механізм для перевірки достовірності своїх тверджень та законності і необхідності дій органів влади.
• 151. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції стосовно четвертого заявника.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОГО, ТРЕТЬОГО ТА ЧЕТВЕРТОГО ЗАЯВНИКІВ

152. Другий, третій та четвертий заявники також скаржилися на те, що вони не мали ефективних національних засобів юридичного захисту у звʼязку із їхніми скаргами за статтею 8 Конвенції. Вони посилалися на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

153. З огляду на свої висновки, викладені у пунктах 132 та 150, відповідно до статті 8 Конвенції, Суд вважає, що, хоча скарги заявників за статтею 13 Конвенції тісно повʼязані з їхніми скаргами за статтею 8 і тому мають бути визнані прийнятними, немає необхідності розглядати їх окремо (див. згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії», пункт 307).

1. Дотримання вимог статті 38 конвенції Урядом держави-відповідача у заявах другого, третього та четвертого заявників

154. У своїх зауваженнях щодо прийнятності та суті справи, поданих 17 липня 2023 року у відповідь на зауваження Уряду, другий, третій та четвертий заявники стверджували, що відмова Уряду надати копії документів з матеріалів справи на національному рівні другого та третього заявників, зокрема судових рішень, що санкціонують прослуховування телефонних ліній другого та третього заявників, про що просив Суд (див. пункти 25 та 40), а також відмова надати тексти технічних правил щодо умов та відстежуваності доступу до мобільних телекомунікаційних мереж правоохоронними органами, є порушенням статті 38 Конвенції. Відповідне положення передбачає:

«Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови.»

155. У своїх подальших зауваженнях, поданих 12 жовтня 2023 року, Уряд зазначив, що чинні закони та нормативні акти, зокрема стаття 32 Закону України «Про державну таємницю», не дозволяють йому надати запитувані документи, оскільки вони були законно засекречені на національному рівні (див. пункт 47). Уряд також висловив жаль з приводу того, що не може надати ці документи, і стверджував, що його нездатність виконати відповідні вимоги Суду зумовлена правовими та оперативними обмеженнями, а не небажанням співпрацювати чи небажанням розкривати інформацію.
156. Суд розгляне це питання у світлі загальних принципів дотримання статті 38 Конвенції, наведені, зокрема, в рішенні у справі «Яновець та інші проти Росії» [ВП] (Janowiec and Others v. Russia [GC], заяви № 55508/07 та 29520/09, пункти 202-06 та 208-09, ЄСПЛ 2013). У цьому рішенні Суд, зокрема, підтвердив, що стаття 38 Конвенції вимагає від держави-відповідача надати запитувані матеріали в повному обсязі, якщо Суд цього вимагає, та надати пояснення щодо будь-яких відсутніх елементів. Питання про те, чи повинні певні документи або докази бути подані до Суду, не може вирішуватися відповідачем, який як сторона у провадженні зобовʼязаний виконувати вимоги Суду щодо надання доказів (див., серед іншого, рішення у справах «Давидов та інші проти України», (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 та 39081/02, пункт 171, від 01 липня 2010 року; та «Томов та інші проти Росії», (Tomov and Others v. Russia), заява № 18255/10 та 5 інших заяв, пункт 89, від 09 квітня 2019 року).
157. Водночас Суд з розумінням ставиться до того, що в різних обставинах сторони провадження перед ним можуть мати обґрунтовані занепокоєння щодо розкриття того чи іншого документа або інформації з міркувань безпеки, конфіденційності або інших серйозних підстав. У звʼязку з цим Суд наголошує, що Регламент Суду передбачає низку можливостей для висловлення таких занепокоєнь перед ним з метою їх вирішення найбільш належним чином. Обґрунтовані занепокоєння можуть бути враховані, зокрема, шляхом редагування документа або вилучення чутливих фрагментів (див., серед інших прикладів, рішення у справах «Нолан та К. проти Росії», (Nolan and K. v. Russia), заява
     № 2512/04, пункт 56, від 12 лютого 2009 рокута, нещодавнє, «Грузія проти Росії (ІІ)» (Georgia v. Russia (II) [GC]), заява № 38263/08, пункти 343-44, від 21 січня 2021 року); обмеження доступу громадськості до відповідних матеріалів відповідно до правила 33 Регламенту Суду; або, in extremis, проведення закритого засідання (див., зокрема, рішення у справі «Хусейн (Абу Зубайда) проти Польщі», (Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland), заява № 7511/13, пункт 357, від 24 липня 2014 року). З 25 вересня 2023 року сторони також отримали можливість звернутися із проханням про застосування процедури поводження з документами, з високим ступенем секретності, передбаченої правилом 44 F Регламенту Суду.
158. У даній справі Уряд не надав матеріалів, запитуваних Судом, і не надав жодних пояснень щодо такої бездіяльності, окрім посилання на положення національного законодавства, яке за замовчуванням забороняє розкриття секретних документів міжнародним організаціям (див. для порівняння рішення у справах «Яновець та інші проти Росії», пункт 210-11; «Грузія проти Росії (І)» [ВП], (Georgia v. Russia (I)[GC]), заява № 13255/07, пункти 106-08, ЄСПЛ 2014 (витяги); та, нещодавнє, «Картер проти Росії», (Carter v. Russia), заява № 20914/07, пункт 93, від 21 вересня 2021 року). У звʼязку з цим Суд повторно зазначає, що Конвенція є міжнародним договором, який відповідно до принципу pacta sunt servanda, закріпленого у статті 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, є обовʼязковим для договірних сторін і повинен виконуватися ними добросовісно. Відповідно до статті 27 Віденської конвенції, положення внутрішнього права не можуть бути використані як виправдання невиконання Договірною державою своїх зобовʼязань за договором. У контексті зобовʼязання, що випливає з тексту статті 38 Конвенції, ця вимога означає, що держава-відповідач не може посилатися на положення національного законодавства або інші перешкоди, такі як відсутність спеціального рішення іншого органу державної влади, для обґрунтування відмови надати матеріали, запитувані Судом (див. згадане рішення у справі «Хусейн (Абу Зубайда) проти Польщі», пункт 358, з наведеними в ньому джерелами). Фактично, зобовʼязання за статтею 38 Конвенції передбачає введення будь-яких процедур, необхідних для безперешкодного спілкування та обміну документами з Судом (див. так само, пункт 366). Крім того, положення національного законодавства, на яке посилається Уряд у даній справі, не містить абсолютної заборони, а встановлює процедуру та обмеження щодо розкриття інформації. Однак держава-відповідач не надала Суду жодних практичних пропозицій, які б дозволили йому виконати своє зобовʼязання щодо співпраці, водночас враховуючи будь-які законні занепокоєння, які він міг мати стосовно можливого конфіденційного характеру відповідних документів, засекречених відповідно до внутрішнього законодавства (див. для порівняння згадане рішення у справі «Грузія проти Росії (II)», пункт345).
159. З огляду на наведені міркування викладені в пункті 158 та важливість співпраці урядів в провадженнях у Суді, Суд вважає, що у цій справі держава-відповідач не виконала своїх зобов’язань за статтею 38 Конвенції у звʼязку з відмовою надати документи, запитувані Судом.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

160. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

• A. Шкода

161. Перший заявник вимагав 350 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
162. Другий та третій заявники вимагали 5 000 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди.
163. Четвертий заявник не висунув вимог.
164. Уряд стверджував, що заявлені суми були необґрунтовані та закликав Суд відхилити їх.
165. З огляду на обставини справи Суд вважає, що встановлення порушень конвенційних прав заявників само собою становить достатньо справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, яку вони могли зазнати. Тому він нічого не присуджує за цим пунктом.

• B. Судові та інші витрати

…

• 2    Другий та третій заявники

167. Другий та третій заявники спільно вимагали 15 660 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу за провадження у Суді, яку слід сплатити безпосередньо на банківській рахунок Адвокатського об’єднання «Назар Кульчицький та Партнери». Вони також надали акти виконаних робіт, які свідчать про те, що пан Бем та пан Кульчицький (який також є четвертим заявником) витратили на свої справи 16,2 години та 3,3 години з погодинною ставкою 250 євро та інший адвокат, пан Тимошенко, витратив 71,9 години з погодинною ставкою 150 євро.
168. Уряд стверджував, що ці суми були надмірними та не було жодних підстав звертатися за консультаціями до кількох адвокатів.
169. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише тією мірою, якою було доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за розумне присудити другому та третьому заявникам суму в розмірі 6 000 євро, що охоплює витрати за всіма аспектами, та додатково суму будь-якого податку, що має бути сплачена, як зазначено, на банківській рахунок Адвокатського об’єднання «Назар Кульчицький та Партнери».

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Вирішує об’єднати заяви;

2.  Вирішує долучити до розгляду справи по суті скарги за статтею 8 Конвенції заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту першим, другим та третім заявником та відхиляє його після розгляду суті цієї;

3.  Оголошує прийнятними скарги за статтею 8 Конвенції подані всіма заявниками;

4.  Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції щодо усіх заявників;

5.  Постановляє, що немає потреби розглядати окремо скарги за статтею 13 Конвенції, висунуті другим, третім та четвертим заявниками;

6.  Постановляє, що держава-відповідач не виконала свого зобов’язання за статтею 38 Конвенції;

7.  Постановляє, що встановлення порушень само собою становить достатньо справедливу сатисфакції будь-якої моральної шкоди, якої зазнали заявники;

8.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити другому та третьому заявникам спільно 6 000 (шість тисяч) євро в якості компенсації витрат на правову допомогу та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу та має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок Адвокатського об’єднання «Назар Кульчицький та Партнери», як просили заявники;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

9.  Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 лютого 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik) Секретар

Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar) Голова

ДОДАТОК

Перелік справ:

No.	№ заяви  Назва справи Дата подання	Заявник Рік народження Місце проживання Громадянство	Представник
1.	22790/19 Денисюк проти України 06.04.2019	Станіслав Федорович ДЕНИСЮК 1958 м. Харків Україна	Тетяна Володимирівна АПАРІНА
2.	23896/20 Бейлін проти України 22.05.2020	Михайло Михайлович БЕЙЛІН 1977 м. Київ Україна	Маркіян Володимирович БЕМ
3.	25803/20 Брезкін проти України 26.06.2020	Максим Станіславович БЕРЕЗКІН 1980 м. Кропивницький Україна	Назар Степанович КУЛЬЧИЦЬКИЙ
4.	31352/20 Кульчицький проти України 22.07.2020	Назар Степанович КУЛЬЧИЦЬКИЙ 1981 м. Київ Україна	Маркіян Володимирович БЕМ